Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори"

Цілий день повільно й стомлено посувалися вперед, а Бомбур усе нарікав, що ноги не хочуть нести його і що він оце ліг би та й заснув.

— Не смій! — заявили йому всі.— Хай і твої ноги потрудяться, — ми тебе он скільки несли!

І все одно невдовзі він заявив, що не ступить більше й кроку, і простягся на землі.

— Ідіть далі, якщо вам треба, — ще сказав він. — А я ляжу собі тут і засну, й снитиму про їжу, коли

не можна дістати її ніяким іншим чином. Сподіваюся, що не прокинуся більш ніколи.

Ту ж мить Балін, що йшов попереду, вигукнув:

— Що це? Наче вогонь мерехтить он там, у лісі!

Всі подивилися туди, куди показував Балін, і побачили якесь червоне мерехтіння в сутіні; потім біля першого вогника замерехтів ще, і ще один. Навіть Бомбур підвівся на ноги, і весь гурт подався мерщій вперед — байдуже, чи там тролі, чи гобліни. Світло мерехтіло попереду і трохи ліворуч від стежки, й коли нарешті порівнялися з ним, усім здалося, що бачать, як там під деревами горять смолоскипи та вогнища, тільки далеченько від стежки.

— Схоже на те, що справджуються мої сни, — видихнув Бомбур, хекаючи позаду. Він ладен був так і кинутися в ліс, до тих вогнів. Але решта надто добре пам'ятала застереження чарівника та Беорна.

— Кепський то бенкет, коли ми не вернемося з нього живими, — сказав Торін.

— Але без бенкету, зрештою, ми протримаємось не набагато довше, — заперечив Бомбур, і гобіт усім серцем погодився з цими словами.

Довго вони сперечалися і так і сяк, аж поки домовилися послати двох розвідників, щоб підповзли якнайближче до тих вогнів і гарненько все роздивилися. Але як дійшло до вибору, кого ж послати, охочих не знайшлося — ніхто не хотів загубитися, щоб потім ніколи не повернутись до товаришів. Кінець кінцем, попри всі застереження, за них вирішив голод — адже Бомбур не вгавав, змальовуючи всяку смакоту, яку, згідно з його сном, їли на тому лісовому бенкеті. Отож усі полишили стежку й разом пірнули в гущавину.

Довго вони продиралися й повзли, поки, визирнувши з-за стовбурів, побачили галявину, де було зрубано кілька дерев і вирівняно грунт. Там сиділо багато якогось люду — з виду ніби ельфи; вбрані в зелене та брунатне, великим колом сиділи вони на кругляках, на які розпиляно зрубані дерева. Посередині кола горіло багаття, довкруги палали прикріплені до дерев смолоскипи, але найчудовіше було те, що бенкетники їли, пили й весело сміялись.

Пахощі смаженого м'ясива так дурманили, що мандрівники, не змовляючись, як один підвелись і посунули в те коло з єдиною думкою — випросити їжі. Але щойно перший з них ступив на галявину, як мовби чари погасили всі вогні. Хтось підгилив ногою вогнище, вгору полетіли снопи іскор і згасли. Гноми загубилися в непроглядній пітьмі й довгенько не могли навіть знайти одне одного. Кидаючись, мов несамовиті, на всі боки, перечіплюючись через колоди, набиваючи гулі об стовбури, кричачи й гукаючи (аж поки побудили, мабуть, усе живе в лісі на багато миль довкола), вони нарешті спромоглись зібратися докупи й перелічити себе на дотик. На той час вони, звичайно, забули геть-чисто, в якому напрямку стежка, і, отже, безнадійно загубилися — до ранку принаймні.

Нічого не лишалось, як облягтися на ніч там-таки, де вони стояли. Боячись розгубитися знову, гноми навіть не наважувались пошукати на землі решток їжі. Та вони ще й не полягали, а Більбо тільки починав куняти, коли Дорі, чия черга була пильнувати, голосно прошепотів:

— Вогні знову засвічуються он там — їх іще більше!

Всі позривалися на ноги. І справді, недалеко від них миготіли десятки вогників і цілком виразно долинали голоси, сміх. Поволеньки, вервечкою, кожен тримаючись за плече переднього, поповзли до вогнів. Коли наблизилися, Торін застеріг:

— Цього разу щоб не кидалися вперед! Ніхто не виходь зі сховку, поки я не скажу.

Спочатку я пошлю вперед на переговори пана Злоткінса самого. Його вони не злякаються (“А я їх?” — подумав Більбо), і я сподіваюся, що принаймні вони йому не заподіють нічого лихого.

Діставшись до краю освітленого кола, гноми раптом штовхнули Більбо в спину. Не встигши надягнути свого перстеника на палець, гобіт ускочив у те яскраве світло вогнища і смолоскипів.

Та ба! Знов усе погасло, й запала чорна темрява.

Якщо нелегко було зібратися докупи того разу, то цього було ще гірше. До того ж гноми ніяк не могли знайти гобіта. Хоч скільки рахували себе, а все виходило тільки тринадцять. Вони все кричали, гукали:

— Більбо Злоткінсе! Гобіте! Гей ти, клятий гобіте! Хай тобі всячина, гобіте, де ж це ти?

І все таке кричали, але ніхто не відповідав. Гноми вже втрачали надію відшукати Більбо, коли це Дорі зовсім випадково перечепився через нього. У пітьмі гномові здалося, ніби він шкопиртнувся через круглячка, а з'ясувалося, що то гобіт, який спав, згорнувшись клубочком. Поки розбудили, його добряче потермосили, і він був зовсім не радий своєму пробудженню.

— Мені снився такий гарний сон, — пробурчав Більбо. — І все про щонайрозкішніший обід.

— О небеса! — вигукнули гноми. — 3 ним скоїлося те саме, що й з Бомбуром. Не розказуй нам снів. З бенкетів, що сняться, нема пуття, та й ми не можемо побенкетувати з тобою.

— Ці сни — найкраще з усього, що я можу мати в цьому осоружному лісі,— промурмотів гобіт, лягаючи поруч гномів і намагаючися знов заснути й віднайти свій сон.

Але це були не останні вогні в лісі. Згодом, коли вже ніч, мабуть, наближалася до свого кінця, Кілі, що саме пильнував, побудив усіх:

— Недалеко звідси загорілося світло і не гасне, — мабуть, чарами враз запалено сотні смолоскипів і чимало вогнищ. Чуєте, які співи, як грають арфи?

Полежавши й послухавши трохи, гноми відчули, що не можуть опиратися бажанню піти й ще раз спробувати дістати допомогу. Повставали знов і подалися, але цього разу наслідок був жахливий. Бенкет, який вони побачили, був більший і розкішніший, ніж попередні. На чолі довгого ряду бенкетників сидів лісовий король, і корона з листя вінчала його золоте волосся, — саме такого короля бачив уві сні й змалював товаришам Бомбур. Ельфи передавали келихи один одному з рук в руки й через вогнища;