Читати книгу - "Елементал"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сіяк викермував із летовища через відчинену браму, де щойно востаннє майнуло перед нами друге авто. За чорною задньою шибою Хеду я вже не побачив.
Глобус також перед аеропортом вийшов з машини, потираючи ту місцину вище зап’ястка, де могла оголитися кістка, і я лиш тепер помітив, що в нього там було витатуйовано три слова «Que sera, sera»[56].
Сіяк запросив мене ближче до себе, на переднє сидіння.
— Ти змінив імідж? — подивився він на мій півнячий гребінь кольору жаб’ячого мила і на сережку в лівому вусі.
«Личину»,— хотів відповісти я, але тільки знизав плечима.
Ми помчали схожою на широку алею дорогою, обсадженою тими ж таки платанами. Їхні безкорі оливкові стовбури скидалися на колони із слонової кістки, а лапате листя було припорошене курявою всього світу.
— Все одно я дуже радий тебе бачити,— сказав Андре Сіяк.— Ти навіть не уявляєш…
Я думав він скаже «…який ти молодець», проте наш психоаналітик не відзначався щедрістю на похвалу.
— Ти навіть не уявляєш, як ти мене здивував своїм дзвінком із Москви.
— Звісно,— сказав я.— Ви ж чекали мене з Махачкали.
— Не тому. Ми тебе вже не чекали нізвідки.
— Не зрозумів.
— Ми вважали, що ти вже мертвий, — сказав він.
— Он як. Цікаво. Це вам Пелен підкинув таку інформацію?
— Ні,— сказав Сіяк.— Пелен чудовий хлопець. Він не любить випити, але хто з нас без гріха? Про твою смерть ми дізналися від Русланбека. Йому зателефонували з Москви його люди й сказали, що ти загинув під час сутички з якоюсь бандою.
Я ще раз подивувався Ібрагімовій захланності: напевно, він, як тільки вирядив близнюків у дорогу, відразу мене поховав і подзвонив Русланбекові, що треба готувати гроші для викупу Хеди. Гм… До речі, про гроші… Цей скупий на похвалу Сіяк почав дуже здалеку.
— І тут раптом твій дзвінок. Цікаво, коли дзвонить небіжчик, правда ж?
— Я ж казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть повертатися з того світу.
— Ти так казав? — він кинув на мене здивований позирк.
— Ну, не зовсім я… Але…
— Але ти знаєш, що це під силу тільки елементалам, так? — Андре Сіяк знов ухопився за свою улюблену тему.
Він не знав, що в моїй грудній клітці ожила тонесенька жилочка, яка відтепер бриніла, як перетягнута струна. Поруч себе я відчував таку порожнечу, що її вже нічим не вибавити. І мені до всього було байдуже навіть тоді, коли він, нарешті, розщедрився на компліменти.
— Ти зробив добру справу. Думаю, що ти вже переріс свій секціон. Можливо, навіть перейшов в іншу якість. Нам би таких хлопців бодай десяток, і можна творити чудеса.
Я насторожився. Якщо наш психоаналітик співає панегірики, то чекай гіркої піґулки. Для врівноваження стану.
Ми виїхали на автостраду і повернули на Тулон. Моє омріяне місто Марсель залишилося збоку, зі швидкістю двісті кілометрів на годину ми віддалялися від його портів, від платанового бульвару Курс-П’єр-де-Пуже, від собору Тієї, що рятує на водах… Більше я ні про що не хотів думати і говорити. І, напевно, саме тому, відчувши Сіякову прихильність, одважився на запитання, яке, може, й не годилося б йому ставити. Та все-таки я чомусь думав, що заслужив таке право.
— Як ви гадаєте,— спитав я,— а її батько повернеться з того світу?
— Чий батько? — не зрозумів він.
— Хедин.
— Якої Хеди? — Сіяк не зводив очей з дороги.
— Тієї дівчини, що вийшла зі мною з літака,— просто сказав я, дратуючись його психологічними вивертами.
— У цієї дівчини ніколи не було батька.
— Як… не було?
— Так,— сказав він.— Очевидно, мама її народила від елементала.
Профілю Андре Сіяка торкнулася загадкова усмішка. Ніби тим елементалом був він.
— Не розумію…
— Ти хочеш сказати, що й досі не здогадався?
— Про що? — ледве не закричав я.— Про те, що вона не дочка генерала? Хай буде так! Яке це має значення? Все одно її треба було врятувати, хоч би чия вона була.
— Звісно,— Сіяк побарабанив пальцями по керму.— Для того тебе й послали. Саме тебе. Я мрію про секціон із таких хлопців, як ти.
Я думав про своє. Чия ж вона все-таки дочка? Чи не того генпрокурора, що зробив подання до Міжнародного суду в Гаазі?.. А як же Полтавщина, українська школа?.. Хоча Полтавщину я додумав сам. В Україні міг свого часу жити будь-хто із їхніх теперішніх лідерів. Зрештою, це не мало значення — чия вона дочка, але, з другого боку, дуже кортіло знати, бо тоді я ще мав би якусь ефемерну надію коли-небудь натрапити на її слід. Свята наївність — хто ж тобі скаже?
— Невже ти справді не здогадався? — знов запитав психоаналітик-альбінос.— Скажи правду, бо ти мене розчаровуєш.
— Яку правду?
— На якому етапі ти зрозумів, хто вона така.
Ні, він мене доконає. «У ліжку»,— хотів одповісти я, але стримався. І відвернувся до вікна.
— Яке це має значення?
— Дуже велике,— сказав Сіяк.— Це має дуже велике значення. Це найважливіший тест під час переходу в іншу якість.
— Для мене це щось інше… ніж тест.
— Жаль.
І тоді я сказав йому те, чого не варто було казати психоаналітикові. Але стан у мене був нікудишній.
— Хеда ніколи не буде для мене тестом.
— Ніякої Хеди нема. Це наша людина.
— Хто-о-о?
— Вона такий же наш командос, як і ти. Елементал.
Він огрів мене булавою по голові. Але моє нутро було ще живим і відмовлялося вірити.
— Справжня дочка, про яку ти думаєш, давно в безпеці,— сказав Сіяк.— Її підмінили нашою людиною. І, як виявилося, дуже вчасно.
— То для чого оце все було?
— Випробування,— сказав він.— Випробування в реальних умовах.
Я відчув, як тонесенька струна, що бриніла в моїх грудях, напнулася ще дужче і тріснула, мов кінський волос на мандоліні блазня.
— А Русланбек? — спитав я.
— А що Русланбек? Він теж чудовий чоловік, але до того справжню Хеду ніколи не бачив. Він і гадки не мав, що це не дочка…
— А трупи? А кров?!! — я таки зірвався на крик.
— Трупи? — профіль альбіноса знов зворухнувся у посмішці.— Ти хочеш сказати, що ти вбивав невинних людей?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Елементал», після закриття браузера.