read-books.club » Детективи » Елементал 📚 - Українською

Читати книгу - "Елементал"

135
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Елементал" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 42 43
Перейти на сторінку:
не здогадуючись, чого йому могла коштувати ця бездоганна імітація арешту.

Сіяк викермував із летовища через відчинену браму, де щойно востаннє майнуло перед нами друге авто. За чорною задньою шибою Хеду я вже не побачив.

Глобус також перед аеропортом вийшов з машини, потираючи ту місцину вище зап’ястка, де могла оголитися кістка, і я лиш тепер помітив, що в нього там було витатуйовано три слова «Que sera, sera»[56].

Сіяк запросив мене ближче до себе, на переднє сидіння.

— Ти змінив імідж? — подивився він на мій півнячий гребінь кольору жаб’ячого мила і на сережку в лівому вусі.

«Личину»,— хотів відповісти я, але тільки знизав плечима.

Ми помчали схожою на широку алею дорогою, обсадженою тими ж таки платанами. Їхні безкорі оливкові стовбури скидалися на колони із слонової кістки, а лапате листя було припорошене курявою всього світу.

— Все одно я дуже радий тебе бачити,— сказав Андре Сіяк.— Ти навіть не уявляєш…

Я думав він скаже «…який ти молодець», проте наш психоаналітик не відзначався щедрістю на похвалу.

— Ти навіть не уявляєш, як ти мене здивував своїм дзвінком із Москви.

— Звісно,— сказав я.— Ви ж чекали мене з Махачкали.

— Не тому. Ми тебе вже не чекали нізвідки.

— Не зрозумів.

— Ми вважали, що ти вже мертвий, — сказав він.

— Он як. Цікаво. Це вам Пелен підкинув таку інформацію?

— Ні,— сказав Сіяк.— Пелен чудовий хлопець. Він не любить випити, але хто з нас без гріха? Про твою смерть ми дізналися від Русланбека. Йому зателефонували з Москви його люди й сказали, що ти загинув під час сутички з якоюсь бандою.

Я ще раз подивувався Ібрагімовій захланності: напевно, він, як тільки вирядив близнюків у дорогу, відразу мене поховав і подзвонив Русланбекові, що треба готувати гроші для викупу Хеди. Гм… До речі, про гроші… Цей скупий на похвалу Сіяк почав дуже здалеку.

— І тут раптом твій дзвінок. Цікаво, коли дзвонить небіжчик, правда ж?

— Я ж казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть повертатися з того світу.

— Ти так казав? — він кинув на мене здивований позирк.

— Ну, не зовсім я… Але…

— Але ти знаєш, що це під силу тільки елементалам, так? — Андре Сіяк знов ухопився за свою улюблену тему.

Він не знав, що в моїй грудній клітці ожила тонесенька жилочка, яка відтепер бриніла, як перетягнута струна. Поруч себе я відчував таку порожнечу, що її вже нічим не вибавити. І мені до всього було байдуже навіть тоді, коли він, нарешті, розщедрився на компліменти.

— Ти зробив добру справу. Думаю, що ти вже переріс свій секціон. Можливо, навіть перейшов в іншу якість. Нам би таких хлопців бодай десяток, і можна творити чудеса.

Я насторожився. Якщо наш психоаналітик співає панегірики, то чекай гіркої піґулки. Для врівноваження стану.

Ми виїхали на автостраду і повернули на Тулон. Моє омріяне місто Марсель залишилося збоку, зі швидкістю двісті кілометрів на годину ми віддалялися від його портів, від платанового бульвару Курс-П’єр-де-Пуже, від собору Тієї, що рятує на водах… Більше я ні про що не хотів думати і говорити. І, напевно, саме тому, відчувши Сіякову прихильність, одважився на запитання, яке, може, й не годилося б йому ставити. Та все-таки я чомусь думав, що заслужив таке право.

— Як ви гадаєте,— спитав я,— а її батько повернеться з того світу?

— Чий батько? — не зрозумів він.

— Хедин.

— Якої Хеди? — Сіяк не зводив очей з дороги.

— Тієї дівчини, що вийшла зі мною з літака,— просто сказав я, дратуючись його психологічними вивертами.

— У цієї дівчини ніколи не було батька.

— Як… не було?

— Так,— сказав він.— Очевидно, мама її народила від елементала.

Профілю Андре Сіяка торкнулася загадкова усмішка. Ніби тим елементалом був він.

— Не розумію…

— Ти хочеш сказати, що й досі не здогадався?

— Про що? — ледве не закричав я.— Про те, що вона не дочка генерала? Хай буде так! Яке це має значення? Все одно її треба було врятувати, хоч би чия вона була.

— Звісно,— Сіяк побарабанив пальцями по керму.— Для того тебе й послали. Саме тебе. Я мрію про секціон із таких хлопців, як ти.

Я думав про своє. Чия ж вона все-таки дочка? Чи не того генпрокурора, що зробив подання до Міжнародного суду в Гаазі?.. А як же Полтавщина, українська школа?.. Хоча Полтавщину я додумав сам. В Україні міг свого часу жити будь-хто із їхніх теперішніх лідерів. Зрештою, це не мало значення — чия вона дочка, але, з другого боку, дуже кортіло знати, бо тоді я ще мав би якусь ефемерну надію коли-небудь натрапити на її слід. Свята наївність — хто ж тобі скаже?

— Невже ти справді не здогадався? — знов запитав психоаналітик-альбінос.— Скажи правду, бо ти мене розчаровуєш.

— Яку правду?

— На якому етапі ти зрозумів, хто вона така.

Ні, він мене доконає. «У ліжку»,— хотів одповісти я, але стримався. І відвернувся до вікна.

— Яке це має значення?

— Дуже велике,— сказав Сіяк.— Це має дуже велике значення. Це найважливіший тест під час переходу в іншу якість.

— Для мене це щось інше… ніж тест.

— Жаль.

І тоді я сказав йому те, чого не варто було казати психоаналітикові. Але стан у мене був нікудишній.

— Хеда ніколи не буде для мене тестом.

— Ніякої Хеди нема. Це наша людина.

— Хто-о-о?

— Вона такий же наш командос, як і ти. Елементал.

Він огрів мене булавою по голові. Але моє нутро було ще живим і відмовлялося вірити.

— Справжня дочка, про яку ти думаєш, давно в безпеці,— сказав Сіяк.— Її підмінили нашою людиною. І, як виявилося, дуже вчасно.

— То для чого оце все було?

— Випробування,— сказав він.— Випробування в реальних умовах.

Я відчув, як тонесенька струна, що бриніла в моїх грудях, напнулася ще дужче і тріснула, мов кінський волос на мандоліні блазня.

— А Русланбек? — спитав я.

— А що Русланбек? Він теж чудовий чоловік, але до того справжню Хеду ніколи не бачив. Він і гадки не мав, що це не дочка…

— А трупи? А кров?!! — я таки зірвався на крик.

— Трупи? — профіль альбіноса знов зворухнувся у посмішці.— Ти хочеш сказати, що ти вбивав невинних людей?

1 ... 42 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Елементал», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Елементал"