Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

ст. надовго стали однією з визначальних тем публіцистики і літератури Європи, особливо на теренах ближчого сусідства з Османською імперією. Ненавистю й страхом просякнута "турецька тема" і в письменстві Польщі, для якої османська загроза наприкінці XV ст. теж набула актуальності. Антиісламські мотиви живлять поезію, хроніки, літературні твори, публіцистику. Багато уваги приділяється можливим заходам відвернення турецької небезпеки, і тут своє логічне місце знаходить постать козака – християнського лицаря з переднього краю протистояння.

На 70-і роки XVI ст., тобто ненабагато пізніше від часів, про які йшлося вище, припадає поява кількох книжок у Західній Європі, що послужили підставою для кристалізації образу войовничого козацтва як захисника християнського світу. Так, із симпатією описує козаків, витривалих і мужніх степових воїнів, Ян Красінський у трактаті "Полонія", виданому 1574 р. латинською мовою в Болоньї. Основну заслугу в перемогах волоського воєводи Івоні над турками приписує козакам Леонард Ґорецький, чия книга "Опис війни Івоні…" вийшла (теж латинською мовою) 1578 р. у Франкфурті-на-Майні. У цьому ж році праця Ґорецького була перекладена по-німецькому й надрукована в Базелі. Її перекладач Ґеніґер вніс до тексту узагальнюючі назви епізодів, чимало з яких промовисто підкреслюють провідну роль козаків у війні з турками, як-от: Ворог падає під ударами козаків; Козацька перемога й четверта поразка турків тощо.

Перша Запорозька Січ

князя Байди-Вишневецького

Зміни, які нагромаджувалися впродовж першої половини XVI ст. і в способі життя, і в загальному образі пограничного степового добичника-козака, логікою власного розвитку підштовхували до організаційного оформлення козацької спільноти, яка сприяла б виживанню індивіда в умовах постійної небезпеки. Мінливий ритм існування, де щомиті людина мусила бути готовою перейти від спокою до війни, покладаючись лише на власну мужність та Божу ласку, вимагав інших форм соціального групування, інакшого внутрішнього закону й порядку, ніж той, що був вироблений інституціями стабільного світу. Тож фундаментальні засади козацької спільноти, які склалися в середині XVI ст. і є загальновідомі з пізніших прикладів, просто не могли бути інакшими, бо інакше не вижила б сама спільнота. Найперше – це мусила бути група рівних, у якій перевага надається фізичній силі, витривалості й швидкій реакції на небезпеку, a не родовитості чи заможності. Далі – козацька спільнота не могла розділятися на "своїх" і "чужих" за етнічною чи якоюсь іншою ознакою (як властиво стабільному суспільству середньовіччя), оскільки її членів єднала вища спільність ми, протиставлена загрозі ззовні. Врешті – почуття "ми" мусило абсолютно притлумлювати кожне конкретне я, бо тільки це забезпечувало колективну захищеність; відтак авторитет ватажків залежав у першу чергу від їхньої здатності виконувати колективну волю групи, що гарантувало необхідну в екстремальних умовах єдність і наполегливість у досягненні мети.

Поштовхом до об'єднання розпорошених ватаг і громадок у міцний колектив згаданого типу стає, як правило, поява яскравої особистості і загальновизнаного лідера, наділеного і реальною (майновою), і харизматичною (на Русі – княжою) потенцією. Цим вимогам ідеально відповідав авантюристичний християнський лицар-герой князь Дмитро Вишневецький, який увійшов в історію України під козацьким прізвиськом Байда (з татарської – безтурботний чоловік). Князь Дмитро народився у м. Вишневці на Волині, у родовому гнізді князів Вишневецьких, що були відгалуженням Дмитра-Корибута Новгород-Сіверського, одного з синів великого князя литовського Ольґерда У 1550 р. князя Дмитра як помітну постать українсько-татарського пограниччя вперше згадує в своїй промові на сеймі Бернард Претвич; у 1552 р. вони вдвох, зокрема, здійснили похід під Очаків. Тоді ж, на початку 50-x, Вишневецький ставить замок на о-ві Хортиці за порогами, громадячи довкола себе козацтво. Його замок (за останніми археологічними дослідженням кам'яний) – це, власне, і є перша Запорозька Січ, твердиня козаччини серед степового моря. Пізніше, за два з половиною століття свого існування, місцезнаходження Січі мінялося сім разів, однак вона завжди була символом козацької єдності, про що козацьке прислів'я говорило так: Січ – мати, Великий Луг – батько, отам треба й умирати.

Хортицьке козацьке гніздо почало серйозно тривожити татар, тож у січні 1557 р. хан Девлет-Гірей, підступивши до острова, тримав козаків 24 дні в облозі, але взяти фортеці не зумів. Другий похід на Думитрашка, як називають князя Дмитра турецькі джерела, Девлет-Гірей здійснив наприкінці літа цього ж року, оточивши Хортицю турецькими човнами. Вишневецький зі своїми козаками був змушений відступити до Черкас. Марно очікуючи тут допомоги від великого князя, звернувся за заступництвом до російського царя Івана IV Грозного і в листопаді 1557 р. виїхав, або, як тоді говорилося, зійшов разом зі своїм загоном до Москви. Тут був прийнятий вельми ласкаво, отримавши в отчину м. Бєлєв та ряд сіл у Підмосков'ї, a також в дарунок на приїзд – 10 тис. рублів, величезну на ті часи суму. Як московський воєвода, здійснив кілька походів на татар; зокрема, лише впродовж 1559 р. тричі нападав на турецьку фортецю Азов у гирлі Дону. Однак уже з весни 1560 р. почалося охолодження його взаємин з царем, посилене відмовою підтримати новий похід на Азов. Тож уже восени 1560 р. втікач таємно звертається до Жиґимонта Авґуста з клопотанням про повернення, a у вересні наступного 1561 р. покидає Росію разом зі своїм незмінним козацьким почтом.

Є припущення, що відразу після приїзду, у 1562 р., він розпочав будівництво нової фортеці на Монастирському о-ві перед порогами (нині – у складі м. Дніпропетровська), однак вона не була завершена. Вже на початку 1563 р. неспокійний вояк разом з козаками пішов у похід на Молдову, де в той час вибухла династична війна, і князя як родича молдавських господарів Деспотів (його матір'ю, вірогідно, була Маґдалена Деспотівна з цього роду) було запрошено одним із угрупувань зайняти престол. Зазнавши поразки від іншого претендента, ставленика молдавських бояр Штефана Томші, під Верчиканами (нині Сучавського пов. у Румунії), князь потрапив у полон. Після короткочасного ув'язнення в Сучавському замку у жовтні цього ж року бояри відіслали його до Стамбула, і там, за наказом султана Сулеймана II Пишного, 22 жовтня він був скинутий на гаки з фортечного муру в одному зі стамбульських кварталів – Галаті. Як описує свідок цієї події ґенуезький дипломат Ґрілло, під час триденних тортур йому відтяли руку й ногу, a потім, оскільки князь Дмитрій безперестанно проклинав магометанську віру, убили стрілою.

Героїчна смерть Вишневецького уже в свідомості сучасників перетворилась на символ перемоги християнського духу над ісламом. По гарячих слідах вона переповідалася, обростаючи фантастичними подробицями, а перша елегія про смерть християнського лицаря була написана латиною буквально за кілька тижнів після загибелі князя Дмитра німцем Йоганом Зоммером, що мешкав тоді в Сучаві. У народній пам'яті легендарний