Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

в часи Менглі-Гірея склалася принизлива практика сплати Польщею і Великим князівством Литовським щорічної данини (упоминків) Кримові – 15 тис. золотих, які буцімто мусили утримувати кримчаків від нападів (чого досягти так ніколи й не вдалося). Наслідком погромів, яких Русь не пам'ятала з часів Батия, стали величезні господарські спустошення і втрати в людях, фізично знищених або виведених у полон. За кілька десятиліть руські землі перетворилися на головне джерело постачання рабів на невільницькі ринки Криму й Стамбула, де їх продавали, як свідчать очевидці, зв'язаними за шиї по десятку у найвіддаленіші закутки Азії та Сходу. Як оповідає посол великого князя литовського, у 1548 р. якийсь єврей-міняйло в Перекопі питав його, дивуючись з безконечних валок бранців, гнаних з півночі: Чи ще лишилися люди у ваших землях, чи ні, і звідки їх там береться так багато?

Після 1475 р. перед Україною вперше зблизька постала й інша грізна потуга – турків-османів. Завоювання Константинополя (1453) і утвердження на Балканах, де на землях колишніх візантійських володінь були утворені провінції турецької Румелії, розв'язувало руки Стамбулу. Після греків, болгарів і сербів надійшла черга найближчих сусідів Русі – Криму і придунайських князівств. Молдова й Волощина були обернуті на васалів-данників Османської імперії, a на Крим султан Махмед II Фатих (Завойовник) у 1475 р. здійснив блискавичний морський похід, попередньо зрадницьки ув'язнивши хана Менглі-Гірея в одній із кримських фортець. У 1478 р. було підписане зобов'язання про васальну залежність Криму від Туреччини, причому в Стамбулі у ролі закладнів мусили завжди перебувати найближчі родичі хана, a до прямого відання турків переходила прибережна чорноморська смуга від Балаклави до Керчі з центром у Кафі (Кефе), де розмістилася резиденція султанського намісника.

Лицарі християнства у

мусульманському вбранні

Руйнівному татарському смерчу литовські і польські влади не мали чого протиставити. Невеликі прикордонні замки, де довколишнє населення могло перечекати черговий набіг, не задовольняли потреб масштабної оборони. У скарбниці Великого князівства коштів для утримання регулярного війська на пограниччях не вистачало, a почергові польні сторожі бояр, які роз'їздами чатували на шляхах і переправах татарських, здатні були зупинити просування хіба дрібних татарських ватаг, a не великого війська. Не набагато краще виглядала й оборона подільських кордонів Коронної Польщі, де уряд намагався виставляти наймані кінні роти, але чисельність їх не перевищувала тисячі-другої жовнірів, тобто була вочевидь малою.

За цих обставин своєрідний "пограничний спорт", який доти проявлявся у лупленні татарських купців та чабанів козацькими гуртами, почав набувати суттєво іншого забарвлення. Дрібні сутички спроквола переростали у безперервну партизанську війну, що проявлялась спершу в організованих погонях за татарами в Поле, a далі і в каральних походах вглиб татарської території. Ініціаторами таких експедицій і їхніми безпосередніми ватажками були прикордонні урядники, які збирали й фінансували загони вояків, широко залучаючи до своїх нечисленних збройних почтів козацтво.

Центральну роль в організації козаччини як професійної військової сили пізніша легендарна традиція приписує канівському і черкаському старості 1514–1535 рр. Остафію Івановичу Дашковичу. Особистість прославленого героя Поля яскраво відтворює напівтатарський-напівруський колорит дніпровського пограниччя. Найвірогідніше, людина тюркського роду й кореня, як і чимало інших родовитих київських панів, Дашкович органічно вписувався у вояцькі закони Степу, йдучи походами то на чолі татарських загонів проти Московського князівства, то з козаками проти татар, і розправляючись з ворогами у дусі жорстоких звичаїв свого часу. Про чисельність залучуваного Дашковичем до бойових операцій козацтва свідчить згадка, що, наприклад, у його останньому поході 1535 р. на територію Росії з ним був 3-тисячний козацький загін. У 1533 р., запрошений на сейм Корони Польської, Дашкович у присутності короля виклав свій проект організації регулярної прикордонної служби. Згідно з ним, одна група козаків мусила б на чайках (човнах-довбанках) вартувати біля татарських переправ, a інша – в кінних роз'їздах – оберігати татарські шляхи. На островах же нижче порогів досвідчений вояк радив спорудити кілька фортець (згодом саме цю частину проекту реалізує князь Дмитро Вишневецький на острові Хортиці).

Послугами козаків користувалися й урядники польської смуги українського прикордоння. З 1537 р. до ротмістрівської служби на Поділлі приступив шляхтич німецького походження з Силезії Бернард Претвич (Претфіц) який у 1540 р. став барським старостою (у Барі розміщувалася передова прикордонна варта). З кінця 30-x років до смерті (1561) невтомно й відважно Претвич здійснював сторожові рейди вздовж подільського пограниччя, то ганяючись за грабіжницькими татарськими загонами по Полю, аби звільнити захоплених ними бранців, то влаштовуючи власні каральні експедиції вглиб татарських улусів під Килію, Білгород, Очаків і навіть у Крим. Зв'язки Претвича з козаками у тогочасних документах висвітлені швидше натяками: то він пропонує поставити вартові залоги в степах, називаючи їх лежанням на Полі між шляхами, яке зветься козацтвом, то вирушає в черговий похід, лишаючи замість себе сторожовий загін своїх вояків на чолі зі старшим козаком, то майже відверто диригує козацьким нападом на Очаків 1545 р., заперечуючи це публічно. За цією двозначністю (яку ігнорували вже сучасники, прямо вказуючи, що він воював козацькими силами) стояла висока політика. В часи Претвича козацьке питання вперше почало відігравати дестабілізуючу роль у відносинах польсько-литовської держави з Туреччиною і Кримом. Козакування, тобто партизанські війни в Полі, перетворилися на серйозну зачіпку для міждержавного конфлікту, чого королівська влада намагалася уникнути. В офіційних відповідях на протести кримчаків і турків регулярно звучить відмовка, нібито ініціаторами чергових вилазок є козаки з Поля, які не мають постійних осель, живуть, мов дикі звірі в полях, з грабунку, не підлягаючи жодній управі, тому їх годі спіймати і покарати. Королівські посли й секретарі, звісно ж, лукавили, добре знаючи, хто насправді стоїть за козацькими ватагами, озброюючи і споряджаючи їх у степові походи чи на штурми татарських фортець (що коштувало надто дорого, аби бути під силу степовим добичникам з простолюду).

Під впливом кримської агресії промислова ініціатива простолюду, ще донедавна – головніша мета козакування помалу відступала на другий план, a на перше місце висувалася боротьба за спокій краю. Збройне козакування розросталось поза контролем центральних влад, втягуючи щодалі більші маси військового елементу з бояр, шляхти та прикордонного міщанства. Намагаючись уникнути конфлікту з Османською імперією, уряд вже в 1540-х рр. пробує накладати перші штрафні санкції за вилазки в татарські улуси, на що прикордонні урядники завжди мали відповідь напохваті: вони не нападали, а оборонялися чи намагалися випередити напад (хоча тільки Поле знало, як там було насправді).

Втім, покарання на героїв прикордоння накладалися доволі символічні, бо загальні симпатії виразно схилялися на їхню користь. Головним тлом для цього служили антитурецькі настрої, які з кінця XV