Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

— Вилікуємо!

Йой, як ухопилася пліткарка за ту бесіду, то вже і не знала, на котру ногу стати, так її свербіла нетерплячка переказати все цареві. Нараз вона лишила торговицю й — до царського двору, бо хотіла першою передати вістку, що там такий і такий купець та його син знають якість чари для хворої царівни.

Скільки було при дворі прислужників — усі побігли розшукати купця з хлопчиком, аби привести їх до хворої царівни. Доставили обох до палацу, а цар мало не плаче:

— Як можете щось допомогти, вилікуйте її, бо вже давно, й не знаю відколи, ні жива ні мертва!

Безпорадний леґінь відпирається:

— Та я не розуміюся в лікуванні. Ото дурне дітвача щось лопотіло під шатром, але я за нього руку не кладу! То не мій дітвак, бо я ще й не жонатий!

А малий своє:

— Няньку, не журіться, вилікуємо молоду царівну!

Що було чинити? Не встиг леґінь сказати ні слова, як їх уже спровадили до хворої. Коли зосталися одні, хлопчина шепнув:

— Няньку мій солодкий, вийміть лишень із кишені жакета золотий листок!

— Що ще за листок? — аж трусить леґінем. — Нема в мене ніякого золотого листка!

– Є, няньку, є! Ви сягніть рукою у кишеню — він там, — квапить хлопчик.

Леґінь розгубився, не знав, що й казати. Вже сердився й не сердився, але сягнув рукою у кишеню і — диво дивне! — там справді лежав золотий листок. Малий дохторик одразу приложив його до чола царівни, і її бліде лице помалу-помалу — та й зарожевіло.

З великою радістю старий цар сказав:

— Ну, синку мій, я перед тобою буду боргу мати, ачей, на віки вічні! Якщо кажеш, що ти нежонатий, візьми собі за жону одну з моїх доньок — у мене їх три. Правда, одна уже вдовиця, вибирай котру хочеш, радо візьму тебе своїм зятем.

Леґеневі дуже сподобалося таке цареве слово, і він повів оком до наймолодшої царівни, яка уже цілком виздоровіла. Але хлопчик смикнув його за рукав:

— Няньку мій солоденький, не вибирайте жодну із дівок. Беріть собі вдовицю, бо ви не знаєте, як жити, вам треба мудру жінку.

Леґінь подумав, що насправді він дуже безпорадний, тому послухав ту пораду й попросив за жону вдовицю. Цар із того дуже здивувався:

— Чую, синку мій, що ти собі вибрав мою доньку-вдовицю. Раз так, то я передаю тобі одразу пів-царства.

І справили велике весілля.

На другий день малий хлопчик каже:

— Няньку мій солоденький, піду я вже додому й залишу вас самих. Та ви тепер на доброму місці.

Ви, людкове чесні, й не збагнули, хто був той дітвак, котрий так уміло все робив. А то було те щастячко, яке леґіневі просила бідна жінка.

Нікудишній коваль

Один чоловік послав свого сина на три роки до коваля вчитися ремесла.

Через деякий час прийшов батько поглянути, як син вчиться, і застав його за важкою роботою. Розсердився старий і почав сваритися з ковалем:

— Я привів свого сина не наймитувати, а вчитись і за це плачу тобі гроші!

— Ну, тоді хай дивиться, як треба усе робити, — відповів коваль, — а через три роки побачиш, чого він навчиться.

Поставив коваль для свого учня ліжко, і хлопець, лежачи, дивився, як коваль працює.

Минуло три роки. Прийшов батько забрати сина й питає:

— Чи навчився він тепер ремесла?

— Атож! — запевнив коваль.

— Ну, тоді годі тринькати гроші, — зрадів батько і пішов із сином додому. Скрізь він хвалиться сином-ковалем.

Батьковому братові хотілося побачити, чого навчився племінник, і він попрохав його викувати дві сохи, пообіцявши за гарну роботу добре заплатити. Дядько дав заліза і спитав, скільки треба вугілля.

— Чотири пуди, — сказав майстровий.

Дядько витріщив очі і подумав: «Видно, добре його навчили!», та мовчки дав паливо.

До сніданку кував хлопець, але соха не виходила.

Прийшов дядько поглянути, що племінник викував. Побачивши, як той гамселить молотом, спитав:

— Скоро соха вийде?

— Вийде, але не соха, — відповів племінник, — коли хочете, зроблю вам добрячу косу.

— Та роби косу!

Вже й обід минув, а хлопець усе кував. Прийшов дядько поглянути, яка там коса, і побачив, що заліза вже мало, а коваль усе гупає по кувадлу.

— Де ж коса, чи вже готова? — спитав дядько.

— Ні, не вийде й коси. Але, якщо хочете, зроблю хорошого ножа.

— Ну, то змайструй ножа!

Хлопець роздмухав міхом великий вогонь, розпік рештки заліза і заходився знову кувати.

Ввечері дядько знову завітав до кузні, але ніж так і не був готовий.

— Ніж не вийде, — сказав коваль, — та якщо хочете, я зроблю вам такий пшик, якого ви ще не бачили!

— То зроби хоч пшик, коли нічого іншого не вмієш, — погодився дядько.

Хлопець зібрав докупи решту залізяччя, кинув у воду — а вона пш-ш-шик!

— Ну як, хороший був пшик? — запитав племінник.

— Хвацько! — похвалив дядько. — А скільки ж тобі за роботу?

— Дайте мені п'ятдесят, це для вас небагато.

— Твоя правда, — мовив дядько, — п'ятдесят ти одержиш.

І всипав ковалику п'ятдесят різок.

Дізнався батько про «успіхи» сина та й віддав його знову до коваля вже по-справжньому вчитися ремесла.

Ножик

Приїхав пан з далекої дороги до свого села, на станції зустрічає свого слугу:

— Ну що ж, Мартине, чи все у нас дома гаразд?

— Все, Богу дякувати, — каже Мартин, — тільки ножик наш отой маленький поламався…

— Тільки б і лиха було! — каже пан. — Чого ж він поламався?

— Поламали, як із наших коней шкуру здирали.

— Як? То вони поздихали?!

— А поздихали, пане!

— Чого?

— А як заслабли пані, то тих дохторів возили рано і ввечері… То мусили поздихати!

— А чого ж то пані слабі були?!

— Тоді, як двір наш горів, то пані насилу вискочила з пожару, та злякалися дуже, заслабли та й вмерли — царство їм небесне.

Опришок-сміхованець

Жив коло нашого села один багатий-пребагатий дідич. У нього було всього досить, та не мав дітей. Так і зістарівся, й умер. Лишилася вдовою його пані Ядвіга, що й доти не дуже була йому вірна. Коли вже добре зморщилася, зуби повипадали і почала недобачати, то схотіла мати нового чоловіка. І не якогось діда, а такого леґіня, котрому в селі немає пари. Як буде йти вона із ним дорогою, то аби пташки співали