Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

— Пани милостиві, ваша воля, ваша і сила, як хо-тіте, так і судіте!

То суддя думав, що то він показував гроші, що має йому дати, як він на його сторону добре осудить, сказав так:

— Ваш брат дурень і зробив то неумисне — він не знав, що то зле, маму задушив, мама стара була, і сама не сьогодні-завтра умерла б, а може, їй Бог уже таку смерть назначив; ви люди ще молоді, як Бог дасть, то ще будете мати не одну дитину, так, значить, його винуватить не можна, бо хіба він винен, що йому Бог дав такий розум.

Таким способом дурень зостався не винен. А як старший брат з жінкою вийшли з суда, то суддя, прийшовши до нього, сказав:

— А що ж ти там маєш, давай його сюди!

То він вийняв, розв'язав та й каже:

— От я вам показував оці камінці на знак того, що якби тільки ви були зло осудили на мою сторону, то я був би вас усіх позабивав.

«Ге, плохая штука! — думає суддя. — І душею покривив, і грошей не узяв».

Ненаситний піп

Був собі заможний дядько. Прийшла смерть, і він помер. Його жінка пішла до попа та й каже йому:

— Я вам, батюшко, заплачу, що схочете, тільки до ладу поховайте мого чоловіка.

Піп радий. Убирається та й іде на похорон.

Правив-правив — скільки влізло. Прийшлося до плати, — одчиняє господиня йому сундук з мідними грошима.

— Беріть, батюшко, скільки вам треба.

Набрав піп повні кишені.

Тоді вона одчиняє ще й другий сундук із срібними грошима.

Чухається піп, що йому робить.

Бере вже він і ті гроші срібні; і в пазуху напхав, і скрізь.

А тоді вона відчиняє йому і третій сундук із золотими грошима.

Дивиться піп — що робить? Набрав уже і в дві жмені; де яка була латка — він і туди напхав.

Попрощався з господинею, подякував та й іде.

Вийшовши з хати, помітив: під хлівом висить хомут з наритниками, та й каже:

— Параско, дай мені і цього хомутця!

А вона каже:

— Візьміть, батюшко.

А піп каже:

— Надінь мені його сюди, на шию.

Наділа вона йому на шию хомута, іде він. Тоді помітив, що на полиці під хлівцем лежить брус, та й каже:

— Параско, дай мені оцього брусика, дай мені сюди його, в зуби!

Так навантажився піп більше, ніж треба. Іде він помаленьку, але наритники якось ізсунулись і попали попові під ноги. Піп заплутався у наритники та й упав, а брус посунувся йому далі в горло — піп і помер.

Непрактичний хлопець

В одному селі був у вітця син, котрому вже давно перейшло за двадцять п'ять років, а він іще ніколи не бував у місті та й на грошах не розумівся. Не вмів той хлопець ні продати, ні купити не лише теля, а й мале порося. Словом, був непрактичний. А старий дуже хотів, аби його син дещо вторгував, бо як такий проживе на світі, що не вміє купити собі й пари постолів!

Одного разу дав йому старий аж сто золотих і наказав так:

— Піди із сими грішми на торговицю[1] і там, на торговиці, купи пару волів; потім, коли вдасться, продай ті воли, але так, аби щось заробити. А собі купи другу пару волів. І знову їх продай, але продай дорожче, аби ти наостанку залишився з виграшем.

То було добре задумано! Хлопець узяв сто золотих і подався в місто. Йдучи, твердо вірив, що тепер так красно поторгує, аж уся торговиця зачудується. А то було місто, в якому жив цар, воно лежало десь далеко, й за один день хлопець ніяк не міг дійти туди пішки. Він вирішив в одному селі переночувати. Але яке-то — непрактичний: дарма ходив од хати до хати, ніде не хотіли прийняти його на ніч. Усюди чув одне:

не знають, що він за один, може їх обікрасти… Лишилася лише одна хижа, де не побував. Хлопець підійшов, постукав у вікно й почав проситися переночувати. Почув жіночий голос:

— Чоловічку добрий, не можу я взяти тебе на ніч, бо у мене хижа повна дітьми. Вже й дихати нічим.

Тут хлопець почав міркувати й зміркував так, що ліпше йому перетерпіти, як до ранку трястися на холоді. Та й просився далі — най приймуть його переночувати.

Пошкодувала жінка подорожнього і впустила його до хижчини. Зайшов він і ледве встояв на ногах, мусив відчинити одразу вікно й провітрити кімнату.

— Чому спите в такій задусі? — звідує ґаздиню.

— А що маю робити? — каже бідна жінка. — Діти голі й босі, сплять на землі покотом — то боюся їх захолодити. Небіжчик чоловік лишив одні борги, а поховати його задарма не хотіли ні піп, ані дяк; ще й корчмар не хотів дати на віру, аби справити комашню[2], бо й так йому винні. Мусили все продати із хижі.

— Ну, не журіться, — сказав хлопець, — я виплачу ваші борги.

Другого дня, коли сяк-так залатав жінчину біду, втямив, що розійшлися всі сто золотих. Не лишилося йому нічого іншого, як іти по світу, бо тепер боявся вернутися додому. А бідна жінка з радості аж плаче й не надякується йому:

— Ой, мав би-сь добру доленьку за те, що споміг нас, бідних! Мав би-сь щастячко!..

З тим напуттям леґінь і пішов. Іде, іде — й потрапив у хащу. Нараз при дорозі увидів криницю, а коло неї — хлопчика. Не встиг запитати, як дітвачина опинився в такій глушині, — той почав проситися:

— Няньку, візьміть мене із собою!

— Який я тобі нянько? — зчудувався леґінь.

Але дітвак не переставав казати своє — просив та просив, аби його взяти із собою. І леґінь відповів:

— Добре! Візьму тебе. Але мусимо йти пішки, бо не маємо коня.

— Як ви, так і я, — погодився хлопчик.

Ішли, скільки йшли, і як дісталися до міста, першим ділом зайшли під шатро, де можна поїсти. Але тут леґінь згадав, що у нього немає ні крейцера. Не залишилося нічого, як сидіти й слухати розмови про новини в місті.

— Ей, голуби любі, — оповідала перекупка, — дуже в нас велика новина! Цар дав оголосити, що його донька дуже хвора, та й досі не знайшовся такий чоловік, котрий знав би щось допомогти.

— Няньку мій дорогий, — заговорив дітвак. — А ми її вилікуємо, правду я кажу?

Леґінь, що й без того не міг собі ні