Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Олекса подякував чабанові за те, що він йому розказав усе докладно, і пішов собі далі. У лісі Олекса наказав розкласти великі вогнища і послав леґенів надрати смоли. Леґені надерли смоли і почали топити ту смолу у казанах. Потім Олекса наказав зробити з тої смоли вісім куль, аби було кинути що собакам, які стоять на варті. Зрубав Олекса у лісі сухе дерево півтора сажня заввишки. І коли так злагодився, тоді рушив просто до панського двору.
Прийшов Олекса під брами, а там вогнища куряться, а біля вогнищ такий народ змучений стоїть, що страх. Люди уже посліпли, стоячи так, змучилися без сну.
Як уздріли вартівники Олексу з дванадцятьма леґенями, то зраділи, що вже йде їх визволитель. А Олекса підійшов до самих вартівників і сказав:
— Чш-ш, тихо!
Все так змовкло, ніби хто заткав кожному рота. А собаки ті були дуже лихі, вони б нікого не підпустили до тої брами. Але Олекса як забіг, то кожному собаці кинув по одній смоляній кулі. Усі вісім собак гадали, що то хліб, та як ухопили зубами, то та смола зліпила їм писки, що жоден з них і не гавкнув.
Олекса тим сухим деревом, що приніс із собою, підпер браму, переліз через неї, відімкнув засув і впустив своїх леґенів до панових покоїв.
У покоях Олекса зіткнувся з паном. А пан той був теж дужий. Тоді Олекса ще гукнув на свого першого леґеня:
– Іване, де ти?
Вскочив Іван Синдогорський у покої і схопили вони пана. Тут прибігли інші леґені, зв'язали його.
Почав Олекса допитувати пана, де його брат, і жорстоко помстився. Рубав на шматки та все питав:
— А що, болить, пане?
— Ой, болить!
— Отак мене болить серце за моїм братом Іваном!
Скарав Олекса цього пана і пішов мститись іншим панам.
Про невірну дружину
Був собі гарний хлопець на ім'я Іван. Він шив із батьком чоботи. Що за тиждень нашиють, в неділю виносять продавати.
А в одного купця була дівчина. Сподобала та дівчина Івана та й почала його питати:
— Відки ти, з якого села, як звати?
— Я, Іван Іванович, швець, ми з татом чоботи робимо.
— Ходи зі мною, — каже та дівчина. — А чоботи зостав на батька.
Повела вона його з собою, нагодувала добре, дала сто рублів та й каже:
— Ти кинь цю роботу. Я тебе полюбила і хочу за тебе заміж іти. Сватає мене син одного купця, та я його не хочу, бо він поганий. Ти завтра ввечері будь на такому-то місці.
Як узяв він тих сто рублів, то так урадувався, що й забув на другий день піти на умовлене місце. Накупив на ті гроші товару, та й далі шиють з батьком чоботи. Нашили і знов на базар. Не встигли товар розкласти, а та дівчина вже й тут.
— Я казала тобі, а ти не послухав мене. Ходімо зі мною.
Приводить вона його в магазин та й каже:
— Вибирай собі костюм.
Та купила йому костюм, краватку і ще багато чого. Вбрала його файно і наказує:
— Щоб ти більше тою роботою не займався, бо мені соромно.
Після того вони ще кілька разів зустрічалися, і чимало грошей вона витратила. Дізнався про це купецький син, якого дівчина не схотіла, та й каже її батькові: «Ваша дочка рознесла багато грошей». Той одразу до каси, робить рахунок, а грошей не вистачає. Розпитався він дочку. Тоді закликає Івана Івановича і говорить:
— Забирайся, щоб тебе тут не було, бо як будеш тут, то я тебе знищу.
— Дайте грошей, то поїду, бо я не маю з чим їхати, — каже Іван.
І купець дав стільки грошей, скільки Іван міг у руку хапнути.
Пішов Іван на пристань, купив собі корабель та й почав їздити з держави в державу і продавати всілякі товари. І часто згадував він за ту дівчину та дивився на іменний перстень, який вона подарувала.
Одного разу подумав Іван: «Ану, поїду в той город. Може, побачу її?» Коли приїхав, то сказав рознести по городу афішки, аби люди приходили купувати товари на його кораблі. Прийшов і батько тої дівчини. Набрав собі усього, а грошей не вистачає. Іван зразу пізнав його, а той Івана не пізнав. От купець і каже Іванові:
— У мене грошей не стає. Але завтра маю весілля, то приходьте, і я віддам гроші.
На другий день Іван бере з собою товариша та й іде на те весілля. Їх там файно прийняли. А молода ходить і пригощає гостей. Кого пригостить, той дарує їй гроші. Підійшла й до Івана. Та й не пізнала його. Іван пригостився, витягнув великі гроші і загорнув у них іменного персня. Вона пішла в окрему кімнату, замкнулася там, розгорнула гроші і пізнала свій перстень. Та як побачила його, то так і впала нежива.
Люди сюди-туди за молодою, а її нема. Розломили двері, а вона мертва. «Що ж я наробив!» — подумав Іван.
Занесли мертву до церкви та й замкнули там на ніч, а самі почали лагодитися на похорон.
«Піду-но я до церкви та хоч гляну на неї», — подумав Іван.
Приходить, а там сторож не пускає Івана. Заплатив йому Іван, і сторож пустив та й замкнув за ним двері.
Довго стояв Іван коло труни. Аж тут із вівтаря обзивається якийсь голос: «Іване, уступися звідси». А Іван стоїть. «Хай би я сам умер із нею», — думає він. Коли це другий раз обзивається голос: «Уступися!» А він стоїть. «Уступися, Іване!» — кричить втретє хтось із вівтаря. І тут на груди померлої упав звідкись папірець. Він узяв його і почав читати. Прочитав раз, другий, а як третій раз прочитав, підвелася мертва. Підвелася та й каже:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів», після закриття браузера.