Читати книгу - "Сезон гроз"

Махнув рукою, вказуючи будівничим напрямок. Кілька стай звідси на південь. Аж за село.

Мешканців села — наскільки купка хатин і хиж заслуговувала цієї назви, — вершники з компанії Шевльова вже встигли зігнати на майдан і чвалували довкола них, здіймаючи куряву і напираючи на зібраних кіньми. Ескайрак, завжди запальний, не жалував їм батога. Інші крутилися верхи біля хат. Пси дзявкали, баби голосили, діти верещали.

До Шевльова під’їхало троє вершників. Худий як тріска Ян Малкін, званий Кочергою. Просперо Басті, більше відомий як Сперрі. Та Айлеах Мор-Дху, звана Фригою, на сивій кобилі.

— Зібрали-сьмо їх, як ти казав, — сповістила Фрига, зсуваючи на потилицю рисячий ковпачок. — Ціле село.

— Нехай втихомиряться.

Зігнані втихли, не без допомоги нагайок і київ. Шевльов під’їхав ближче.

— Як та діра називається?

— Воля.

— Ще одна Воля? Та мужичня на гріш фантазії не має. Сперрі, веди будівничих далі. Покажи їм, де мають забивати стовп, бо знов місця поплутають.

Сперрі свиснув, повернув коня. Шевльов під’їхав до зігнаних. Фрига і Кочерга стали обабіч нього.

— Мешканці Волі! — Шевльов встав у стременах. — Слухати мене уважно! З волі й наказу Його Високості ласкаво нам пануючого короля Визімира сповіщаю вам, що віднині ця земля, аж по граничні стовпи, належить до королівства Реданії, а Його Високість король Визімир є вашим паном і монархом. Маєте йому віддавати шану, послух і данину. А з комірним і податками зволікаєте! За наказом короля, маєте негайно погасити цей борг. Тут присутньому комірнику до скарбниці.

— Як же то? — гукнув хтось з юрби. — Як платити? Ми-сьмо вже заплатили.

— Таж преці данину вже з нас здерли!

— То з вас темерійські комірники здерли. Незаконно, бо тут не Темерія, а Реданія. Бачите, де стовпи стоять?

— Таже ше вчора, — завив хтось із селян, — була тутка Темерія. Як то? Заплатив-ім, як казали…

— Права не маєте!

— Хто? — вереснув Шевльов. — Хто тут роззявляє пельку? Я маю право! Маю королівський наказ! Ми — королівське військо! Як хто хоче тут на господарці зостати, мусить заплатити данину до грошика! А хто не хоче — марш на чотири вітри! Ви Темерії платили? Що, за темерійців себе маєте? Лахи під пахи і за границю! Але самі тільки лахи, бо господарство й худоба Реданії належать!

— Розбій! Розбій і гвалт! — крикнув, виступаючи, високий чоловік з буйною чуприною. — Ніяке ви не королівське військо, а розбійники! Не маєте пра…

Ескайрак під’їхав і шмагнув крикача батогом. Крикач впав. Інших заспокоїли деревками списів. Компанія Шевльова вміла давати собі раду з селянами. Пересували границю вже тиждень і не одну слободу спацифікували.

— Хтось жене, — вказала нагайкою Фрига. — Часом, не Фиш?

— Він, хто більше, — Шевльов глянув з-під долоні. — Кажи ту чудачку з возу стягнути і приставити сюди. Сама забирай пару хлопців і об’їжджайте околицю. Хуторяни сидять по зрубах і полянах, треба і їм дати знати, кому тепер мають податки платити. А як хто роз’єрепениться, то знаєте, що робити.

Фрига по-вовчому всміхнулася, блиснувши зубами. Шевльов співчував хуторянам, яких вона відвідає. Хоча їхня доля його не обходила.

Глянув на сонце. Треба поспішати, подумав. До полудня варто б ще кілька темерійських стовпів звалити і кілька наших вбити.

— Ти, Кочерго, за мною. Виїдемо гостям назустріч.

Гостей було двоє. Один мав солом’яний капелюх на голові, різко окреслену щелепу і висунуте підборіддя, аж чорне від кількаденної щетини. Другий був потужної статури, справжній вернигора.

— Фиш.

— Пане сержанте.

Шевльов здригнувся. Явіл Фиш — недарма, мабуть, — натякнув на давнє знайомство, з часів спільної служби у регулярному війську. Шевльов не любив, щоб йому нагадували про ті часи. Не хотів пам’ятати ні про Фиша, ні про службу, ні про засрану підофіцерську платню.

— Як бачу, — Фиш кивнув у бік села, звідки долинали вереск і плач, — вільна компанія при ділі? Каральна експедицію, ні? Будете палити?

— То моя справа, буду чи ні.

Не буду, подумав. З жалем, бо любив палити села, а компанія теж любила. Але не казали. Границю казали поправити, данину взяти з селян. Непокірних вигнати, але майна не чіпати. Новим поселенцям послужить, яких сюди переведуть. З півночі, де навіть на перелогах тісно.

— Я чудачку піймав і маю, — сповістив. — Як було домовлено. Зв’язану. Нелегко було, щоби знав, то більше полічив би. Але як домовилися на п’ятсот, то п’ятсот належиться.

Фиш кивнув, вернигора під’їхав, вручив Шевльову дві сакевки. На передпліччі мав витатуйовану змію, згорнуту як буква S довкола клинка стилету. Шевльов знав це татуювання.

З’явився вершник з компанії, з бранцем. Чудачка мала на голові мішок, що сягав аж по коліна, обкручений шнурком, щоб зв’язати руки. З-під мішка стирчали голі ноги, худі, як палиці.

— Це що? — вказав Фиш. — Коханий пане сержанте? П’ятсот новіградських корун, трохи забагато за кота в мішку.

— Мішок задарма, — холодно відповів Шевльов. — І ще добра порада. Не розв’язуй і всередину не заглядай.

— А то чого?

— Ризиковано. Покусає. Або наврочить.

Вернигора втягнув бранку на кульбаку. Спокійна досі чудачка зашамоталася, заборсалася, заскавчала з-під мішка. Але даремно, мішок надійно її зв’язував.

— Звідки мені знати, — спитав Фиш, — чи то та, за яку плачу? А не якесь принагідне дівчисько? Хоч би з того-он сільця?

— Брехуном мене називаєш?

— Та ти що, ти що, — Фиш збавив тон, в чому йому допоміг вигляд Кочерги — той саме мацав руків’я сокири при сідлі. — Я тобі вірю, знаю, що твоє слово — не дим. Та ж ми давно знаємося, ні? В старі добрі часи…

— Я поспішаю. Обов’язок кличе.

— Бувай, сержанте.

— От цікаво, — озвався Кочерга, дивлячись їм вслід — Цікаво, нащо вона їм. Та чудачка. Ти не питав.

— Я не питав, — холодно визнав Шевльов. — Про таке не питають.

Трохи співчував чудачці. Її доля його не обходила. Але здогадувався, що буде незавидною.

У світі, де смерть – мисливець, немає часу для сумнівів і жалкувань. Є час тільки для прийняття рішень. І неважливо, якими є ці рішення – ніщо не може бути більш або