Читати книгу - "Подвійна гра в чотири руки"

 Поліцейські радо розбирали бокали.

Муся, загорнута в плед, стояла за спиною батька, намагаючись не потрапляти йому в очі. Поруч скромно переступав з ноги на ногу Олексій — голова його була забинтована, немов у справжнього героя.

Біля генерала маячив Іполит Вікентійович — свіжий після доброго нічного сну, підтягнутий і ретельно зачесаний.

— Дозвольте доповісти, ваше високосте! — радо звернувся він до генерала. — Злочинець Петро Шнур знешкоджений!

— Так, так… — втомленим голосом промимрив генерал. — Я оглядав труп. Хвацько ви йому голову скрутили. Одним рухом! Де навчилися?

Іполит Вікентійович кашлянув у кулачок.

Добре, що іронічне зауваження генерала не передбачало пояснень.

Відійшов, позираючи вбік Мусі. Нехай вона підпадає під гарячу батьківську руку, а з нього досить.

Муся дійсно сміливо підійшла до батька: якщо не зараз, то потім складніше буде порозумітися.

— Таточку, я…

Але говорити з неслухняної донькою на людях генерал не схотів — знав, що все одно переконає.

Відказав суворо:

— З тобою, голубонько, я вдома розберуся.

І спрямував свій погляд на Олексія:

— А ви, Крапко, молодець, одначе. Давно ви його… тобто її, цю Лібо, ведете? Ми було минулого року вийшли на слід. Але хто ж знав, що це баба, тобто — жінка… Дякую, що телеграму вчасно дали — інакше загинули б. А германець би гарну зброю отримав…

— Ще з лондонської справи, пане генерале! — виструнчився Олексій. — Тоді теж справа тісно з політикою була пов’язана. Хоча на перший погляд нібито на ґрунті ревнощів і кохання вбивство відбулося.

— Ви мене, хлопче, добряче виручили, — тихо промовив Гурчик. — За тими кресленнями дві сторони полювали: мало, що німець, так іще наші, так би мовити, новітні бомбісти — соціал-демократи, що світ на вуха мріють поставити. А мадам Такіхасі, як виявилося, на ці два боки працювала: хто більше заплатить. З Айзеном ділитися не схотіла. Добре, що він, певно, це передбачив і з собою те креслення не взяв. Удома у нього знайшли. Так що подяка вам моя і низький уклін, хоча і не пристало генералу кланятись!

— Дякую, пане генерале, — зашарівся Крапка.

А поглядаючи вбік принишклої напарниці, вирішив додати:

— Але, ваше високосте, мушу сказати, що… що без Марії Матвіївни я б не впорався. Вона відбитки пальців зібрала, вона й на слід вивела, котрий іще з Петербургу сюди вів. Її сварити не можна…

Муся застрибала на місці, заплескала в долоні так, що вся компанія з подивом оглянулась: що там ге неральська донька виробляє. Ото вже дівчисько нерозумне!

— А це вже не вам вирішувати… — зморщився генерал. — Проте у мене до вас є пропозиція: переходьте, шановний, до мого відділку, в Санкт-Петербург! Досить вам в околоточних Хрещатик підмітати! Знаю всі ваші розробки, вітаю їх як нове слово в криміналістиці і підтримаю чим зможу.

 Шанобливо вклонився сищик Олексій Крапка, відказав у своїй звичній манері, до якої Муся звикнути встигла:

— Дякую красно, пане генерале! Але у вас у Пітері вогко. А я Київ люблю…

— Шкода, — насупився Гурчик, поплескав по плечі: — Ну, вам видніше…

І власноруч розлив шампанське.

Хоч і не генеральська то справа.

— За успіх операції! — промовив і першим випив, цокнувшись бокалом лише з опальним київським слідчим.

* * *

Одеський причал зустрічав круїзний лайнер, ущент забитий світської публікою, військовим оркестром, морем квітів і зграями репортерів, що безперервно пускали клуби диму з громіздких апаратів.

Режисер з оператором навзаєм зневажливо відповідали газетярам стрекотанням знімальної камери, фіксуючи урочисту ходу поважних гостей вниз, до причалу.

Кожен із гостей потискав руку капітану, нахвалюючи чудову розвагу.

Циганський хор, мов квітник, майорів червоними сорочками і тріпотів різнобарвними хустинами.

Матроси виструнчилися на борту, мов шахматні  фігурки.

Натовп зустрічаючих відгородив від поглядів цікавої публіки те, що не мало потрапити на перші шпальти газет.

Адже з лівого боку судна відбувалося зовсім інше дійство!

 Там стояв поліцейський фургон, в який швидко вивели трійцю ув’язнених шпигунів — це раз.

Так само швидко санітари винесли три ноші з тілами, що були щільно накриті білими простирадлами: фон Айзен, Шток, Шнур.

За ношами з тілом нещасного ювеліра йшли мадам Шток і Жорж із кліткою, в якій на все горло верещав переляканий Семен.

* * *

У салоні і каютах пароплаву майже нікого не лишилося.

Модний цирульник мсьє Очінь збирав свої інструменти.

Мім витирав з обличчя білий грим і червону посмішку, під якими проявилося досить сумне і втомлене обличчя.

Муся теж іще лишалася в каюті, збираючи свої речі, зв’язуючи в охайний оберемок книжки.

Вона вже готова була вийти, адже на причалі на неї вже чекав ескорт у складі трьох офіцерів, призначених батьком супроводжувати її на вокзал, як у двері тихо постукали.

— Дозволите?

Муся здивовано скинула брови, оглядаючи Крапку.

Він зійшов на берег раніше, зібравши всі свої речі.

Навіть не попрощався.

Тепер він був поголений, у новому костюмі, котрий, певно, встиг купити у модному магазині на Дерибасівській, з новою чистою пов’язкою на голові, з-під якої стирчав досить кумедний «їжачок» із зістриженого довкола рани волосся.

— З якого часу ви просите дозволу зайти до своєї каюти? — посміхнулася Муся.

— Вона тепер нічийна, — посміхнувся Олексій. — Гадаю, вам буде неприємно згадувати, що ділили одну кімнату з чоловіком? Обіцяю мовчати!

Муся знизала плечима, мовляв, їй байдуже, що подумають про неї інші.

— Ви тут щось забули?

— Забув попрощатися.

— Прощайтесь!

— До побачення…

— До побачення!

Він уже розвернувся, аби піти, коли вона зупинила його:

— А скажіть, будь ласка, ви татусеві моєму правду сказали?

— Про що це?

— Як же? — розгубилася Муся. — Ну, про те, що я вам гарним помічником була…

Олексій зробив крок до неї, пильно поглянув:

— Невже? Не пам’ятаю…

Муся аж підскочила:

— Ух, ви! Ну й забирайте!

— Нестерпний у вас характер, Маріє Матвіївно, — похитав головою Крапка. — Ось пом’янете моє слово: ніхто з вами не уживеться…

Муся від гніву аж зв’язку книг з рук зронила.

Засопіла.

Спиною повернулася: мовляв, більше вас не затримую!

З порогу почула тихе:

— …але я б спробував…

Обернулася, палаючи щоками, мов варений рак:

 — Це що, пропозиція?! — аж задихнулася. — Так от знайте: якби я і змогла з кимось ужитися,