Читати книгу - "Фортеця для серця"

Леся всміхнулась і здивувалась, як це в дядька добре виходить сполучати несполучне — чорне з білим, святе з грішним. Отут ніби краса, а вже тут багно. Справжнісінька життєва філософія.

— Спасибі!

— Еге. От тільки що те малювання в житті дасть? Шматок хліба чи до хліба?

Дівчина мало не пирснула сміхом. Ну от! Балансу досягнуто. І як він так примудряється, га? Проте завгоспові було не до запитань, а надто не до риторичних, ще й у голові всяких там старшокласниць, у нього справ — ого-го-го! Ет! І чому тих дощів стільки на його нещасну голову звалилося? Ну це фігурально, звичайно, але якщо дивитися в корінь, то це правда, бо через шкільний дах і стелю в кабінеті фізики йому завжди голова болить. І директорові, звісно. Дядько сам собі сумно всміхнувся: мовляв, весна, дощі й дві хворі голови. Страхіття, їй-богу!

— Ох-хо-хо! Чи доживу я до того часу, коли на ремонт школи бодай копійку хто дасть? Хоч у нашій школі, теє, начальство сказало, що ситуація не критична. Це тільки вдуматися! Кому ж ви, бісові діти, кажете, га? Нам розповідаєте, що в нас на голову капає, але то не критично. Ондечки, мовляв, у якійсь області заходилися дах лагодити, розкрити розкрили — і бац, гроші скінчилися. Нема тепер у дітей фізкультури.

— Чого?

Дядько почухав потилицю й безсило махнув рукою:

— Бо спортзала просто неба зазимував — і не стало спортзали. Отак, дівко, ремонти роблять, матері їхній чорт! Ой! Вуха заткни. Щось я розбазікався. Піду краще директорові ситуацію опишу. Теє-то, не критичну… Ні, ну де це ще таке можна побачити, га? Де? Щороку просимо дати кошти, і щороку дульку вам! Нема справедливості у світі, ой нема! Нічо, нічо, нехай отими копійками освітянськими вдавляться! — Завгосп аж зіщулився й пальця до неба чи даху дірявого зняв. — І щоб їхні діти й онуки в спортзалах без даху вправлялися!..

— Це ж чиї?

— А біс їх знає! Їхні. Теє-то, отих щурів бюрократичних, от. А ти, дівко, дивись. Автобуса не проґав… за дощем своїм.

Леся спостерігала, як дядько Толя зникає в кінці довгого коридору й махає руками навсібіч. А махати було де. Коридори тут довгі й широкі, сповнені галасу й постійного руху. Ось і тепер. Ніби тихо, а здається, що від стелі до підлоги дзвенять дзвоники дитячих голосів, а стіни дрижать дрібно-дрібно, бо перерва. На уроках тут, звісно, тихше, проте… Дівчина всміхнулася, мимоволі пригадуючи свої перші дні у вулику знань. Це ж треба, скільки часу минуло, а ще ніби вчора розгублена маленька дівчинка тулилася до стін, кліпала оченятами й усерйоз боялася заблукати, а ще… ще не розлучалася з олівцем і клаптиком паперу. Вони було оберегами й талісманами, бо, щиро кажучи, Леся довго й хворобливо звикала до нового життя.

— Ось де ти сховалася! А я вже півшколи оббігала. Наші в їдальні сидять, ось-ось автобус підійде, а ти все не йдеш.

Леся всміхнулася подрузі. Колись вона намалює цю королеву подіуму. Віка встигла вирости кудись так високо вгору, що деякі хлопці боялися ставати поруч, щоб не видаватися ліліпутами. Хоч Віка анітрошечки не журилася зростом: мовляв, доростіть, кавалери, а тоді побачимо. А кавалери таки були. Потай зітхали за красунею. Смуглява, темні оченята — що нічна вода, дивляться, а вглиб затягають. Вуста, на яких майже завжди грає усмішка. Ну не вміє Віка не сміятися. Жартує без упину, кепкує з невдач і носа не хнюпить. А волосся! Леся зітхає захоплено. Он майже всі старшокласниці з модними зачісками, а ця сміливиця до пояса косу заплете й знову сміється, що то стратегічний запас, бо волосся тепер дорого коштує.

— Чого мовчиш? На дощ дивишся? Ну й злива періщить!

Леся відводить очі й бачить свій відбиток у вікні. Розмитий водою, він видається несправжнім. Ніби вона його намалювала. Зелені очі встигли випити грозове небо й від того стали схожі на русалчині. Не дивіться — небезпечно й солодко, можу й залоскотати. Світла шкіра. Веснянки ледь-ледь почали витикатися на прямому носику, щоб засвідчити: таки весна! Вуста… Леся схилила голову набік. Які вони в неї? Мовчазні. Русалки мало коли говорять, а якщо й озиваються, то неодмінно піснею. Дівчина торкнулася хвилі русявого волосся. Воно, що злива за вікном, неслухняне й трошки дике. Хоч що з ним робила, усе одно вилазило, висмикувалося й розповзалося теплою лавою по дівочих плечах. Чи гарна вона? Дівча зітхнуло… Просто в такому віці сумніваєшся навіть в очевидних речах.

— Ні, ну ти що, у рота води набрала? Лесю!

— Ні… Просто слухаю зливу.

Віка задирається на підвіконня й усміхається:

— Тобі її слухати хочеться? Ти диви, яке болото наколотила! А я планувала бурячки прорвати й моркву. То тепер хіба влізеш? Ет, мамка ще й на танці, чого доброго, не пустить. Слухай, а ти підеш?

— Не знаю… Дощ он який.

— Еге! Як милуватися, то запросто, а як до клубу, то вже й розтанути можеш. Хіба Микола не запросив?

— Та ну тебе! — Леся шаріється, бо тема дражлива.

Але Віка не вгаває й аж підстрибує з нетерплячки, неначе це її перший хлопець у районі до клубу запрошує.

— Угу. Чекатиме ж, бідолашний, до останньої хвилини. Як тебе нема, то й світ немилий, ходить, мов хмара он та, бачиш? А тільки зайде Лесюня, сяє, мов ліхтар. Та ні, як прожектор! Усіх своїм щастям засліплює. Дівчата аж зеленіють від заздрощів, ги-ги.

Леся червоніє до кінчиків вух.

— Ну ти й казкарка, Віко! От і не піду нікуди. Ну його!

Подруга хитає косою, як психотерапевт маятником під час гіпнозу.

— А от і підеш!.. Підеш!.. Підеш!..

— Дівчата, де ви є? Автобус давно під’їхав, вас лише чекаємо, — це вже третя красуня озвалася.

Любочка за ці роки стала ще кругліша й така м’якенька, тепленька, мимоволі притулитися хотілося. Дівчина все ще воювала з кілограмами чи вони з нею? Нещасна вивчила геть усі модні бренди одягу, витовкла фасони й типажі, щоб бодай візуально притиснути капосного ворога, чи то пак звузити. Ось і тепер на старшокласниці була темненька сукня й доволі височенькі підбори. Ті підбори, до речі, мали зробити її вищою й стрункішою. А що директор Юрій Петрович на кожній лінійці вичитував за них, то дрібниці, якщо порівняти з перспективою руйнації цілого світу. А чого? Бо Любонька, бачте, затовста.