Читати книгу - "Новендіалія"

склянки, Тілія спрямувала свого гостя до одної з порожніх ніш. Якщо вже говорити про серйозні речі, то не при шинквасі ж, де кожен п’яниця може до розмови пристати… Розташувавшись на м’якому диванчику, проте, Тілія знов завагалася. Страх не відпускав її відтоді, як загинула Павліна, беззахисна проти тієї збройної зграї… А вона ж лише хотіла допомогти Явору, і це природно… Та задля нього Тілія й сама… Ні, не думати про це!

— Той твій колега… — нарешті зважилась вона, — застрелив Павліну Чарну, бо вона знала, що той винен у смерті дочки одного з міських чільників. Явір був при тому і міг би це довести.

— Так… — Лука, примружившись, нахилився вперед. — Тобі відоме ім’я?

— Ні, — стиха мовила дівчина. — Я з Явором про це не говорила. А знаю лише те, що сказала мені Павліна: вони планували викрити його і засудити.

— Чекай… Це про якого власне мого колегу йдеться?

Тілія прикусила губу. Що ж, навряд чи вона скаже щось для нього нове.

— Про Юра Горгана, звісно.

Лука вп’явся в неї поглядом голодного вовкулаки.

— Авжеж… А звідки ти знаєш, що це саме він?

Тілія завагалася. Погляд її візаві, однак, містив передчуття перемоги — як і Яворів, у його останні дні. Схоже, що хлопець і справді не плекає добрих почуттів до того страховидла.

— Я була там… — майже нечутно відказала вона, — в «Ямі», коли Явір загинув. Я бачила… все.

Як і тоді, горло їй судомно стиснулося. Сік до речі якраз. Мудре було рішення — замовити питва… Відсьорбнувши, вона різко поставила склянку на столика, аж та жалібно дзенькнула. Занурена в свої потерпання, дівчина ледь не скинулася, відчувши доторк чужої руки. Хлопець на коротку мить накрив її долоню своєю. І було в тому русі щось таке правильне, що Тілія не зважилася відсмикнути руку.

— Нікому більше не кажи про це, — серйозно мовив Лука. — Невідомо, що саме знала Павліна, та я б тобі не радив це з’ясовувати самотужки. Краще вже я спробую за це взятися. А тим часом…

Він дістав з внутрішньої кишені свого піджака ручку і клаптик паперу.

— Тримай мій телефон. Раптом що… набери мене, гаразд?

Тілія взяла папірець. Навряд чи він отруйний або вибухає від доторку… Відчуття було втішне і трохи млосне: так хотілося повірити, і так страшно було це зробити…

— Добре, дзвонитиму… — насилу проказала вона, — раптом що.

Він посміхнувся несподівано несміливо.

— Та і так просто, теж дзвони.

Тілія хлюпнула носом. Хотілося плакати. Невідомо чому.

* * *

Мора хвацько піднесла трубку службового телефону, урвавши томливе, наче сирена, теленькання.

— Так, пане Домбрович… Так, звісно, зараз відправлю когось…

Погляд її метнувся кімнатою, виглядаючи щасливця, і Лука несамохіть пригнувся, ніби це справді могло зарадити. Морині очі спинилася на ньому і суворо примружились.

— Кажіть адресу… угу, так…

Лука тяжко зітхнув. Уже радше б йому піти в обхід, аніж пакувати безпорадних moribundi. А все ж не відкрутишся: Фелікс із Мар’яном рушили «на лови», Горган із Климом штурмують твердиню Шафраника на предмет якихось там вибухових прикмет, Ювен у «голуб’ятні», тож нема на кого це щастя перевісити.

— Лука, ану ходь сюди! — гукнула Мора.

Той звівся і приречено поплентався до її столу.

— Ти вже здогадався про що мова, так? — ствердно мовила вона. — Треба підібрати одного з наших клієнтів…

Вона зиркнула на папірець з адресою.

— У Платанах. Це тут, недалечко, коло Духовної Академії, — вона завагалася. — На… е… на лавці там. Ну, гадаю, знайдете.

— «Знайдете»? — здивувався Лука. — А хто ще зі мною?

— А ти думав клієнта в обіймах донести? — пирхнула вона. — Мар’ян в обході… Ану, чекай, зараз я Велька з крипти викличу.

Лука мимохіть гигикнув, і Мора кинула на нього несхвальний погляд. Але ж справді — «викликати з крипти» звучить промовисто. Нібито упиря якого… оце Велько посміється!

Але той не сміявся. Як і всякий упир, він не любив, коли його «викликають». До завдання, проте, він поставився філософськи і лише різко махнув головою — аж хвіст його майнув, наче чорний вимпел — запрошуючи колегу на шпацир.

«Службова підвода» терпляче чекала на них коло архіву, так само заклично сяючи лицарями та веселками. Теззі Велько звично поліз на водійське крісло, а Лука стрибнув на сусіднє. На місто щойно зійшли сутінки, разом з відчутною уже холоднечею, примноженою ще й дошкульним вітром, отож залишалося хіба тішитися, що не йому сьогодні випало блукати містом. Не кажучи вже про того, кого належить їм підібрати десь там на лавці.

Велько акуратно розвернув машину і рушив у бік Підзамчої. Щойно вони проминули мури, і дорога стала ширшою за котячу лазівку, Теззі глипнув на колегу примружено.

— Ну то як тобі в нас ведеться? — світським тоном поцікавився він. — Мерці не турбують?

Лука гмукнув.

— Який власне різновид ви маєте на увазі?

Велько вдоволено заусміхався.

— Оце ти гарно спостеріг. Значить, звикаєш. Це добре.

Тут він кинув на Луку дивний такий, тривалий та непроникний погляд.

— Добре, бо… ти ж знаєш, звідки походить наша служба? Передусім, ми з тобою — трунарі. Лібітінарії.

— Хто? — скинувся Лука. Цього слова він раніше не чув.

— А-а-а… — кивнув Теззі, спиняючи машину, — тобі не розказали. Але нічого. Ну все, вилазь.

Лука розгублено роззирнувся.

— Приїхали, — пояснив архіваріус. — Ондечки — Академія. А он, коли не помиляюся, Домбрович зі свитою.

Справді, коло лавки неподалік стояв поважний бородатий дядечко в довгому пальті, поряд з яким тупцяло двоє полісменів. Лука зразу ж впізнав бороданя — це ж він-бо колись забрав з дому його батька. Магістратський медик майже не змінився відтоді, і Лука мусив похапцем гамувати прикрі та недоречні нині спогади.

На лавці ж, власне, лежав класичний міський безпритульник, на якого Лука й уваги не звернув би за інших обставин. Нині, проте, він глянув уважніше, відзначаючи незвичну, нехай навіть нужденну, охайність мешканця лави. Він був старий, але поголений акуратно й відносно недавно. Примруживши око, Лука журливо засвідчив — жодного відруху світла.

— Левко Дваржек, — повідомив доктор, кидаючи Велькові «бомжеву» пенсійну картку.

— Рідних повідомили? — поцікавився архіваріус.

— Та то такі рідні, — гмукнув один з полісменів. — Власна дочка виставила його з хати. В неї чоловік — брокер, старими квартирами опікується, от вони, схоже, і надумали звільнити цінне помешкання.

Архіваріус несхвально цикнув.

— Чи не псяче життя? — зітхнувши, мовив він. — Але нема ради… Ми відвеземо його до лікарні на Веженці, коли ніхто не має заперечень.

Ніхто їх і не мав. Лука допоміг влаштувати вигнанця до фургона, де для цих потреб