Читати книгу - "Крістіна"

наш власний будинок і опустив її на коліна. Вони з матір’ю купили його за рік до мого народження за 62 тисячі доларів (тепер він, напевно, коштував 150 тисяч) і тільки недавно отримали повідомлення від банку про повну сплату іпотеки. Наприкінці минулого літа ми влаштували з цієї нагоди невеличку вечірку на задньому дворі: тато розпалив мангал, настромив рожевий аркуш на довгу виделку й дав кожному з нас потримати над жаром, аж поки папірець не згорів повністю.

— Не тюдорівський особняк, правда, Деннісе? — спитав він.

— Та нічого, — я повернувся від сходів і сів на канапу.

— Ми з Дарнеллом розійшлися нормально, досить-таки по-дружньому, — провадив тато, — хоча я про нього був не надто високої думки. Я вважав його падлюкою.

Я підтвердив легким кивком голови, бо мені сподобалося: це слово описувало мої інтуїтивні відчуття щодо Вілла Дарнелла краще за будь-які матюки.

— Але між особистими стосунками і діловими величезна різниця. У цьому бізнесі одне з двох: або ти швидко цього вчишся, або ти здаєшся й ідеш по хатах продавати щітки «Фуллер». Наші ділові взаємини були хорошими, поки вони тривали… от тільки далі так тривати не могло. Саме тому я й вирішив з ним розпрощатися.

— Я щось не дуже розумію.

— Постійно припливала готівка. Великі суми готівкою без чіткого походження. За вказівкою Дарнелла я вкладав її у дві корпорації — «Сонячний обігрів Пенсильванії» та «Продаж квитків у Нью-Йорку». Тупіших назв для корпорацій я зроду не чув. Зрештою я не витримав і поїхав з ним побачитись, бо хотів викласти всі карти на стіл. Я висловив йому свою професійну думку: якщо його перевірить Податкове управління чи податківці зі Співдружності Пенсильванія[65], йому доведеться чимало пояснювати, і невдовзі я забагато знатиму, щоб бути для нього цінним кадром.

— І що він сказав?

— Він почав танцювати, — відповів тато; та сонна цинічна посмішка все ще не сходила з його обличчя. — У моїй справі ти починаєш ознайомлюватися з кроками цього танцю на той час, коли тобі виповниться тридцять вісім чи десь так…. тобто якщо ти добре знаєш свою справу й досягнув у ній сяких-таких успіхів. А я все-таки дещо вмію. Починається танець із того, що людина питає тебе, чи задоволений ти своєю роботою, чи вистачає платні. Якщо ти скажеш, що любиш свою роботу, але заробляти міг би й більше, людина заохочує тебе розказати про всі тягарі на твоїй спині: будинок, машину, університетську освіту дітей — а може, у тебе дружина любить одягатися трохи дорожче, ніж вона може на даний момент собі дозволити… розумієш?

— Промацує?

— Зондує ґрунт, — і він розсміявся. — Але так. Цей танець точнісінько такий самий манірний, як менует. Ті самі фрагменти малюнку, паузи, кроки. Після того, як людина довідається, які фінансові тягарі тобі прагнеться з себе скинути, тебе починають розпитувати, які речі тобі хотілося б мати. «Кадилак», літній будиночок у горах Кетскіллз[66] чи Поконо. Чи, може, яхту.

Почувши це, я аж скинувся, бо знав, що тато хоче яхту понад усе на світі; кілька разів у сонячні літні пообіддя я ходив з ним на пристані для яхт на озерх Короля Георга і Пассіонкі. Він прицінювався до маленьких яхт, і я бачив у його очах тужливий і замріяний вираз. Тепер я розумів. Вони були для нього недосяжні. Може, якби його життя повернуло в інший бік — якби не було дітей, яких треба вивчити в університеті, приміром — усе б склалося інакше.

— І ти відмовився? — спитав я.

Він знизав плечима.

— Я чітко дав зрозуміти, що танцювати не хочу. По-перше, це б означало вгрузати в подальші стосунки з ним, а як я вже сказав, на мою думку, він — непотріб. А по-друге, усі ці люди феноменально тупі в усьому, що стосується цифр, — ось чому стількох із них засудили за несплату податків. Вони думають, що нелегальні прибутки можна заховати. Вони цього певні, — тато розсміявся. — Вони всі поділяють містичну ідею про те, що гроші можна відмити так, як відмиваєш одяг, тоді як усе, що з ними можна зробити насправді, — жонглювати доти, доки якийсь уламок не гепнеться вниз і не розтрощить тобі голову.

— То причини були в цьому?

— Дві з трьох, — тато подивився мені в очі. — Деннісе, я не якийсь там сраний шахрай.

Тієї миті між нами виник дивний електричний зв’язок. Навіть зараз, коли минуло вже чотири роки, у мене біжать мурахи по шкірі на саму згадку про це, хоча не певен, чи зможу вам адекватно пояснити. Не те, щоб того вечора він уперше за весь час поставився до мене як до дорослого; і навіть не те, щоб він показав мені мрійника, мандрівного лицаря, що ховався під личиною стриманого чоловіка, який бореться за виживання в брудному шахрайському світі. Я думаю, головним було те, що я відчув його як реальність, як людину, яка існувала задовго до того, як на сцену вийшов я, людину, яка вже з’їла свою частку бруду. У ту мить, здається, я міг, не соромлячись, уявити, як він кохається з моєю матір’ю, як вони обоє пітніють і щосили стараються дійти до фінішу.

А тоді він опустив погляд, зніяковіло всміхнувся й хрипким голосом спародіював Ніксона (а це він дуже добре вмів):

— Ви, народ, заслуговуєте знати, чи ваш батько — крутій. Так от, я не крутій. Я міг узяти гроші, але це… кгм-кгм!.. це було б неправильно.

Я розсміявся — може, занадто голосно, через полегшення напруги. Я відчув, як тікає та мить, і хоч десь глибоко в душі я не хотів, щоб вона минала, та водночас мені цього й хотілося. Надто вже вона була інтенсивна. Мабуть, і тато це відчував.

— Ц-с-с, матір розбудиш, вона нам обом чортів дасть за те, що так пізно, а ми не спимо.

— Так, вибач. Тату, а ти знаєш, чим він промишляє? Дарнелл?

— Тоді я не знав. Та й не хотів знати, бо в такому разі був би співучасником. Свої здогади в мене були, дещо чув. Крадені машини, здається, — не те щоб він пропускав їх через той свій гараж на Гемптон-стрит; він же не зовсім бовдур, а лише ідіоти серуть там, де їдять. Може, ще й грабунки до всього.

— Зброя і все таке? — трохи хрипким від хвилювання голосом спитав я.

— Та ні, це занадто романтично. Якби довелося вгадувати, я б сказав «цигарки». Цигарки й алкоголь, два давні безвідмовні резерви. Контрабанда —