Читати книгу - "Менше знаєш, краще спиш"

для автомобільного сполучення. Утримуючи, наприклад, Слов’янський вузол, бойовики змогли відрізати від постачання українську армію та північний схід Донецької області. У Краматорську був аеропорт із посадковою смугою, здатною приймати російські військово-транспортні літаки всіх типів. Контроль над Краматорськом дозволив перекидати війська в серце Донбасу повітрям[291].

Слов’янськ швидко став центром заколоту. На початку червня кількість бойовиків, що приховувалися в місті, сягала тисячі чоловік, 90% яких були місцевими. У відповідь на атаки українських військ самопроголошений мер Слов’янська, сепаратист В’ячеслав Пономарьов, заявив: «Ми зробимо з цього міста другий Сталінград»[292].

Тим часом лави повстанців по всьому Донбасу стрімко зростали. Українська міліція в Луганській і Донецькій областях, включно з колишніми бійцями розформованого «Беркута», масово переходила на бік сепаратистів. Наприкінці травня серед бойовиків Донецька було 28 тисяч місцевих волонтерів, і серед яких багато злочинців і безробітних[293].

До цих сепаратистів невдовзі приєдналися добровольці з Росії. Контрольовані державою російські ЗМІ зображували події у Східній Україні як кампанію захисту етнічних росіян від переслідувань українських нацистів, і потік брехливої інформації на російському телебаченні не вщухав. Відсторонення Януковича від влади подавалося не як повстання проти правителя-клептократа, а як переворот, здійснений українськими фашистами, схибленими на придушенні російськомовного населення. Серед таких брехливих репортажів, спрямованих на роздмухування націоналістичної істерії, була історія про трирічного хлопчика, нібито замордованого й розіп’ятого українськими вояками в Слов’янську; повідомлення про штучний підйом рівня річок Лопань і Харків, аби субмарини НАТО могли досягти Донецька; про скасування відзначення Дня Перемоги в Києві 9 травня й заміну його гей-парадом; про те, що українці припинили продавати хліб російськомовним громадянам, і про те, що український президент Петро Порошенко збирається зробити день народження Гітлера державним святом[294].

Таке висвітлення подій допомагало надихнути на добровільну участь у боротьбі тисячі російських ветеранів. Заклики приєднуватися до «Народного ополчення Донбасу» публікувалися в Інтернеті разом із українськими телефонними номерами для зв’язку. В Москві було відкрито призовний пункт. В оголошеннях, що з’являлися в соцмережах і на різних сайтах на підтримку ДНР і ЛНР, бажаючим стати добровольцями радили звертатися до московського офісу електронною поштою чи скайпом. В одній із об’яв говорилося: «Канал відкритий — армія полковника Стрєлкова в Слов’янську та народ Новоросії чекають на вашу допомогу, брати!»[295].

Призовні пункти було відкрито також у Воронежі та Брянську. Добровольців спрямовували до міста Шахти Ростовської області, поблизу українського кордону, де їх зустрічали та розквартировували. Після перевірки військових навичок добровольцям надавали проводирів, які переправляли їх через кордон безпечними коридорами[296].

Атмосферу на такій шахтинській базі описав Микола Мокроусов, один із авторів інтернет-видання «Знак»: «Майже всі, з ким я зустрічався в Шахтах і дорогою до Донецька, справляли приємне враження своєюї щирістю й самовідданістю — ці якості, що ми, жителі великих і малих міст, чомусь втратили. Показово, що біля перевалочної квартири в місті Шахти накопичився цілий автопарк із найрізноманітніших регіонів Росії. Були там машини з Курської області, з Москви, звісно, з Ростова, і навіть новенький джип із Ханти-Мансійського автономного округу. Весь цей транспорт стояв біля ґанку гуртожитку й використовувався для потреб добровольців»[297].

У багатьох добровольців були схожі історії: з роботою та сім’єю не склалося, тож залишати вдома особливо нема чого. Вечорами упродовж місяців вони проходили підготовку перед тим, як вирушити до України. Їм видавали «картки ополченця». Ця операція з вербування, яка спочатку проходила таємно, ставала дедалі відвертішою. В Єкатеринбурзі добровольців почали відправляти з вокзалу під овації натовпу та з благословення священика. За однієї з таких нагод місцевий священик Володимир Зайцев підбадьорював: «Бийте фашистську сволоту і нічого не бійтеся». Після молитви добровольці виконали неоязичницький обряд: стали в коло і, притупцьовуючи, йшли за сонцем з вигуками «Русь!». Потім пролунала команда: «На перон!»[298].

Серед росіян, що прибували до України, були не лише добровольці. Попри офіційні заперечення, до участі в боях на Донбасі залучалося дедалі більше російських військовослужбовців. Призовникам подовжували період служби й відряджали до Ростова для «навчань», а потім доправляли через кордон в Україну. З першими пострілами вони усвідомлювали, що це не навчання. Військовослужбовців-контрактників попереджали про можливість наказів, пов’язаних із перетином кордону. Коли солдати в Мурманській області запитали про підстави для таких наказів, їм сказали: «Ви маєте любити свою батьківщину. Там гинуть росіяни, і ви повинні захищати їх»[299]. Накази про участь у боях змусили багатьох вояків розірвати контракти та припинити службу — попри те, що це було для них єдиним джерелом засобів до існування[300].

Загиблих в Україні російських військовослужбовців ховали на якихось далеких цвинтарях, але наприкінці серпня в російських ЗМІ з’явилися повідомлення про щонайменше 17 таємних поховань. Про це писала — в тому числі й незалежна обласна газета «Псковская губерния» та інші видання у Псковській області[301]. На підставі знайдених документів представники українських збройних сил повідомили, що ці солдати належали до Псковської 76-ї дивізії ПДВ і загинули в боях під Луганськом[302].

В українських ЗМІ теж публікувалися інтерв’ю із захопленими в полон російськими вояками, що знаходилися на дійсній військовій службі. Російське Міністерство оборони заявило, що це добровольці, які пішли на війну, перебуваючи «у відпустці»[303]. 15 лютого 2015 року українська сторона повідомляла, що Росія зосередила на Донбасі більш як 13 тисяч вояків, до 300 танків і понад 130 реактивних систем залпового вогню, артилерійських установок і бронетранспортерів[304]. Водночас російська армія вела артилерійський вогонь по Україні з російської території[305].

Крім військовослужбовців і добровольців, кордон між Росією та півднем Донецької області перетинала величезна кількість військової техніки: танки Т-64, системи залпового вогню «Град БМ-21», гармати та БТРи. Бойовики мали також у своєму розпорядженні переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК), якими збивали українські військові гелікоптери[306]. На початку липня в українських військах стало відомо, що в руках бойовиків знаходяться три ЗРК середньої дальності «Бук М-1», також відомі як SA-11. 14 липня над Луганською областю було збито український військовий літак Ан-26 з вісьмома людьми на облавку. Він летів на висоті 6500 метрів — набагато вище радіусу дії ПЗРК[307].

Рішення росіян забезпечити бойовиків системами «Бук М-1» мало наслідком одну з найстрашніших трагедій цієї війни. 17 липня було збито рейс МН17 «Малайзійських авіаліній» з 298 людьми на борту. Лайнер летів на висоті 10 км одним із найбільш завантажених транзитних авіакоридорів світу[308].

Війна у Східній Україні притягувала в цей регіон певну кількість російськомовного населення. Але