Читати книгу - "Лялька"

Здавалося, Вульф був у відчаї.

— Перепрошую, — сказала Бакстер, намагаючись вийти з кімнати.

Вульф не відходив від дверей.

— Ти не розумієш. Я мушу допомогти.

— Перепрошую, — наполегливіше сказала вона.

Вульф спробував вихопити в неї з рук папери. Пластикова папка скрутилася і, ставши ніби перепоною між ними, під натиском затріщала. Вона вже бачила Вульфа таким раніше, під час розслідування вбивств «Палія», коли цілковито втратила його через одержимість, коли він уже не міг відрізнити друга від ворога.

— Від… пусти… Натане.

Бакстер ніколи не називала його на ім’я. Вона знову спробувала витягти з його рук документи на Ґарланда, однак не змогла. Усе, що вона мала зробити, це покликати на допомогу, і до кімнати увірвалися б з десяток поліціянтів, а Вульфа відсторонили б від справи. Вона думала, чи не припускається раптом помилки, дозволяючи цьому тривати й далі, ігноруючи знаки. Єдине, чого вона хотіла, — це допомогти йому, однак це стало останньою краплею.

— Вибач, — прошепотіла вона.

Бакстер підняла вільну руку, щоб постукати по матовому склі, однак саме тієї миті до кімнати зайшов Едмундс, випадково вдаривши Вульфа дверима у спину.

Вульф ослабив хватку.

— Вибачте, — сказав Едмундс. — У мене на зв’язку поліціянтка Кастанья з приводу Ендрю Форда.

— Я їй передзвоню.

— Здається, він погрожує вистрибнути з вікна.

— Поліціянтка Кастанья чи Форд?

— Форд.

— Утекти чи покінчити життя самогубством?

— Четвертий поверх, тож п’ятдесят на п’ятдесят.

Це розсмішило Вульфа, і Бакстер побачила, як він знову стає зухвалим собою.

— Гаразд, скажи їй, що я вже їду.

Він із теплотою всміхнувся Бакстер і вийшов за Едмундсом. Схована від зайвих поглядів, Бакстер зачекала за непрозорими дверима. Вона глибоко вдихнула і сповзла на підлогу до того, як могла б упасти. Їй паморочилося в голові, а ще вона була емоційно виснажена прийняттям такого важливого рішення, через яке тепер почувалася ще невпевненішою, ніж будь-коли раніше. Вона підвелася ще до того, як хтось зайшов до кімнати, заспокоїла дихання і знову вийшла до офіса.

Розділ 17

Четвер, 3 липня, 2014 [15.20]

Вульфу довелося сісти в наземний поїзд до станції Пекгем Рай, і чомусь це стало для нього незрозуміло важкою повинністю. Щоб винагородити себе, він купив надзвичайно гарячий, подвійний обезжирений мокіято із сиропом без цукру, однак коли чоловік позаду замовив просто «Каву. Чорну», відчув себе надміру розніженим.

Головною вулицею він прямував до трьох башт місцевої ради, які гордо возвеличувалися над усім іншим, навіть не підозрюючи, а може, й зовсім не зважаючи, що решта населення вважала їх більмом на оці й радо знесла б за першої ж нагоди. На щастя, дизайнери цієї винятково відразливої будівлі вирішили пофарбувати її в неймовірний колір «похмурого, затягнутого хмарами та смогом, лондонського сірого неба», з яким, власне, будівля й зливалася впродовж дев’яноста відсотків року.

Вульф прямував до тієї, на якій висів напис «Башта Шекспіра», не впевнений, чи багато честі в цьому для такого величного чоловіка, і, наблизившись до знайомих краєвидів та звуків, лише зітхнув. Можливо, дюжина прапорів із зображенням Хреста святого Георгія, які розвівалися з вікон, урочисто присягали на вірність цій великій країні чи хоча б одинадцяти футболістам, які заслужили довіру. На балконі в п’ять футів зачинили собаку, стадфорширського тер’єра чи німецького шепгерда, як здалося Вульфу, і він невгамовно гавкав, а несвіжа білизна, розвішана сохнути, під дощем більше скидалася на гротескне сучасне мистецтво.

Хтось міг би звинуватити його у нетерпимості чи класовості, однак це не вони проводили половину життя, виконуючи свою роботу в однакових будівлях по всьому місту. Вульф відчував, що заслужив право ненавидіти їх.

Коли він наблизився до головного входу, то почув крики з протилежного боку будівлі. Вульф обійшов башту і не на жарт здивувався, побачивши неохайного чоловіка, вбраного лише у майку та труси, який звисав із балкона над ним. Двоє поліціянтів марно намагалися затягти його назад, а кілька сусідів, ризикуючи, перехилялися із власних балконів, приготувавши камери телефонів на той випадок, якщо їм пощастить зафільмувати його падіння. Вульф задоволено споглядав химерне видовище, аж доки сусідка в піжамі зрештою-таки його не впізнала.

— А ви часом не той детектив із телевізора? — закричала вона охриплим голосом звідкись згори.

Вульф проігнорував допитливу жінку. Чоловік, який звисав із балкона, раптом припинив верещати і глянув на Вульфа, який невимушено попивав свою каву.

— Я так розумію, Ендрю Форд? — промовив Вульф.

— Детектив Вульф? — запитав Форд з ірландським акцентом.

— Ага.

— Мені потрібно з тобою поговорити.

— Гаразд.

— Не тут. Піднімайся.

— Гаразд.

Вульф байдуже знизав плечима і попрямував до головного входу, а Форд тим часом незграбно перелазив назад через перила. Коли Вульф піднявся нагору, то зустрів біля дверей привабливу поліціянтку з Індійської поліції.

— Які ж ми раді вас бачити, — сказала вона.

Коли жінка заговорила, Вульф помітив у її посмішці значну прогалину й відчув, що починає злитися.

— Це він з вами зробив? — запитав він, жестом вказуючи собі на рот.

— Не зумисно, він сіпався, і мені варто було його відпустити. Усьому виною моя власна дурість.

— Трохи неврівноважений як для охоронця, хіба ні?

— Він уже рік не працює. Здебільшого лише пиячить і дебоширить.

— А де він працював?

— «Дебенгамс»[19], якщо не помиляюся.

— Чого він хоче від мене?

— Каже, що знає вас.

Здавалося, Вульфа це здивувало.

— Напевно, заарештовував його.

— Можливо.

Поліціянтка провела Вульфа до розгромленої квартири. DVD та журнали валялися у коридорі, а спальня більше нагадувала смітник. Вони зайшли до невеликої кімнати, де кожну поверхню вкривали пляшки від дешевої горілки та коробки надміцного пива. Єдиний диван прикривала ковдра зі слідами від цигарок, і весь простір наповнював тьмяний запах поту, блювоти, попелу та сміття.

Ендрю Форд був майже на десять років молодший за Вульфа, однак виглядав набагато старшим за нього. Лисіючу голову вкривали пасма тонкого нечесаного волосся. Він мав непропорційну статуру: худорлявий, з маленьким, однак, чітко окресленим пивним черевцем і жовтуватою шкірою.

Вітаючись, Вульф помахав йому рукою. Він аж ніяк не збирався торкатися брудного чоловіка.

— Офіцер столичної поліції та головний слідчий у справі «Ляльки»… Детектив Натан Вульф, — у захваті процитував Форд, коротко зааплодувавши. — Вульф! Кльове ім’я. Вовк серед овець, хіба не так?

— Чи свиней, — зовсім неввічливо