Читати книгу - "Оповідь Служниці"

Але Командор міг легко видати мене — поглядом, жестом, крихітна помилка могла б видати спостерігачу, що тепер між нами щось є. Це мало не сталося у вечір Церемонії. Він простягнув руку, немов хотів торкнутися мого обличчя; я повернула голову набік, попереджуючи його, сподіваючись, що Серена Джой не помітила, — і він забрав руку, заглибився у свою цілеспрямовану подорож.

— Не робіть цього більше, — сказала я йому наступного разу, коли ми були наодинці.

— Чого? — спитав він.

— Не намагайтеся торкнутися мене так, коли ми… коли вона там.

— А я намагався? — спитав він.

— Мене так можуть перевести, — сказала я. — До Колоній. Ви знаєте. Чи ще гірше.

Я вважала, що на людях йому слід і далі поводитися так, наче я — велика ваза чи вікно: щось на тлі, неживе чи прозоре.

— Вибач, — сказав він. — Я не хотів. Але мені здалося, що це надто…

— Як? — спитала я, коли він не продовжив.

— Байдуже, — відповів Командор.

— І скільки часу вам на це знадобилося? — сказала я. З того, як з ним говорю, видно, що ми спілкувалися вже зовсім по-іншому.

«Для прийдешніх поколінь, — рекла Тітка Лідія, — усе буде значно краще. Жінки житимуть разом у гармонії, єдиною родиною, ви будете їм як доньки, а коли кількість населення достатньо зросте, нам не доведеться більше переводити вас з одного дому до іншого, бо всіх вистачатиме. Може виникнути справжня прихильність, — казала вона, скрадливо кліпаючи на нас, — за нових умов. Жінки, об’єднані спільною справою! Вони допомагають одна одній у щоденній роботі, бо йдуть стежкою життя разом, у кожної — своє завдання. Навіщо чекати від однієї жінки виконання всього, що потрібне в господарстві? Це нерозсудливо, нелюдяно. Ваші доньки матимуть більше свободи. Ми працюємо заради цього, заради маленького саду для кожної з вас, — знову стиснені руки й зітхання в голосі, — і це лише один приклад, — піднятий палець погрожує нам. — Але не можна бути жадібними свинями й вимагати забагато, коли ще нічого не готово, правда ж?»

Насправді я його коханка. Чоловіки у верхівці завжди мали коханок, чому зараз це має змінитися? Умови тепер не зовсім такі, згодна. Коханка раніше жила у власному невеликому будинку чи квартирі, а тепер усе змішали. Але під поверхнею усе так само. Більш-менш. «Чужі жінки» — так це називалось у деяких країнах. Я чужа жінка. Моя робота — забезпечувати те, чого бракує іншій. Навіть «Скрабл». Становище таке ж абсурдне, як і принизливе.

Іноді мені здається, що вона знає. Іноді здається, що вони змовилися. Іноді здається, що це вона підмовила його й сміється з мене, як я сама час від часу іронічно сміюся з себе. Нехай уся вага лежить на ній, можливо, каже вона собі. Можливо, вона відсторонилася від нього майже повністю, можливо, це така її версія свободи.

Але навіть так, і доволі безглуздо, я щасливіша, ніж була до того. Це хоч якесь заняття. На це можна витратити вечірній час, а не просто сидіти самій у кімнаті. Це щось, про що можна думати. Я не люблю Командора, нічого такого, але він мені цікавий, він займає місце, він більший за тінь.

І я для нього. Я для нього вже не просто тіло. Не просто човен без вантажу, кубок без вина, не, грубо кажучи, пічка мінус булка. Для нього я не просто порожнеча.

Розділ 27

Я йду з Гленовою літньою вулицею. Нині тепло, волого — колись це була б погода для сарафанів і сандалів. У кожної з нас полуниці в кошику (тепер сезон полуниць, і ми їстимемо їх і їстимемо, аж поки від них не почне нудити) і трохи риби в обгортці. Її ми купили у «Хлібинах і рибах» під дерев’яним знаком — рибиною з усмішкою та віями. Хоча хліб там не продається. Більшість господ випікає власний, та якщо його не вистачає, можна докупити сухі булки чи зморщені пундики у «Хлібі насущному». «Хлібини й риби» нечасто відчинений. Навіщо відчинятися, як немає чого продавати? Морська риболовля закрилася кілька років тому; ті нечисленні рибини, які продаються зараз, вирощені в рибних господарствах і мають присмак мулу. У новинах кажуть, що берегові зони зараз «під паром». Камбала, я пам’ятаю, тріска, риба-меч, гребінці, тунець; омари, фаршировані та запечені, лосось — жирний, рожевий, стейки на грилі. Чи могли вони всі вимерти, як кити? Чула такі чутки, що дійшли до мене беззвучними словами, коли губи ледве ворушаться, поки ми стояли в черзі на вулиці, чекаючи відкриття крамниця, приваблені картинкою із соковитими білими філе у вітрині. Коли в них щось є, то у вітрині виставляють картинку, коли немає — прибирають. Мова знаків.

Сьогодні ми з Гленовою йдемо повільно, нам спекотно в довгих сукнях, мокро під пахвами, ми втомлені. Принаймні в таку погоду ми не носимо рукавичок. Раніше десь у цьому кварталі був кіоск з морозивом. Не пам’ятаю назви. Речі змінюються так швидко, що складно пригадати, як було раніше. Можна було взяти дві кульки, і, якщо хотілося, їх посипали шоколадними крихтами. Здається, там було чоловіче ім’я. «Джонні»? «Джекі»? Не можу згадати.

Ми ходили туди, коли вона була маленька. Я піднімала її, щоб вона зазирнула через скло вітрини, де були виставлені цеберка з морозивом ніжних кольорів — блідо-оранжеве, блідо-зелене, блідо-рожеве, — і читала назви, щоб вона обрала, яке хоче. Вона все одно обирала не за назвою, а за кольором. Її сукні та комбінезони теж були цих кольорів. Пастельного морозива.

«Джиммі», ось як він називався.

Тепер нам з Гленовою затишніше разом, ми звикли одна до одної. Сіамські близнючки. Тепер нас під час зустрічі мало цікавлять формальності, ми обмінюємось усмішками й рушаємо, у тандемі, рівно котимося щоденним маршрутом. Час від часу ми його трохи змінюємо — це не заборонено, якщо не виходити за межі. Пацюк у лабіринті може йти куди завгодно, поки лишається всередині лабіринту.

Сьогодні ми побували вже у двох крамницях і в церкві; тепер прийшли до Стіни. Сьогодні на ній нічого немає: улітку тіла не лишають висіти так довго, як узимку, через мух і сморід. Тут колись була земля освіжувачів для повітря, хвойних і квіткових, тож люди зберегли до цього смак; особливо Командори, які проповідують чистоту в усьому.

— Усе купила за списком? — питає мене Гленова, хоча й знає, що так. Наші списки довгими не