Читати книгу - "Оповідь Служниці"

Марґарет Етвуд

Оповідь Служниці

Книжки Маргарет Етвуд вийшли друком у більш ніж тридцяти п’яти країнах. Вона — автор понад сорока художніх творів, поезій, критичних есе та дитячих книжок. Серед її романів — «Тілесні ушкодження», «Котяче око», «Наречена-розбійниця», «На прізвисько Грейс» (лауреат премії Гіллер у Канаді та премії Монделло в Італії», «Сліпий убивця» (лауреат Букерівської премії 2000 року) та «Орикс і Деркач». Маргарет Етвуд живе в Торонто з письменником Гремом Гібсоном. Разом вони — почесні президенти Клубу рідкісних птахів організації «Бьордлайф Інтернешнл».

Присвячується Мері Вебстер та Перрі Міллеру

І побачила Рахіль, що вона не вродила Якову. І заздрила Рахіль сестрі своїй, і сказала до Якова: Дай мені синів! А коли ні, то я вмираю!

І запалився гнів Яковів на Рахіль, і він сказав: Чи я замість Бога, що затримав від тебе плід утроби?

І сказала вона: Ось невільниця моя Білга. Прийди до неї, і нехай вона вродить на коліна мої, і я також буду мати від неї дітей.

Книга Буття, 30:1–3[1]

Щодо мене ж самого, протягом кількох років я вкрай змучився, пропонуючи різні марні, порожні, ілюзорні ідеї. Нарешті, коли я зовсім впав у відчай, мені пощастило, і на думку раптово спала ця пропозиція…

Джонатан Свіфт. Сучасна пропозиція

У пустелі не знайдеш знаку, який каже: «Не їж каменів».

Суфійська приказка

І. Ніч

Розділ 1

Ми спали в колишньому спортзалі. Лакована дерев’яна підлога була розмальована смугами та колами для тих ігор, у які колись тут грали; баскетбольні кільця досі були на місці, хоча й без сіток. Кімнату оперізував балкон для глядачів, і здавалося, що я досі відчуваю слабкий шлейф різкого запаху поту, що пробивався крізь солодкий аромат жувальної гумки та парфумів дівчат-глядачок, убраних, як я знала з картинок, спочатку у фетрові спідниці, тоді у міні-спідниці, потім у штани, згодом з одним кульчиком у вусі та залакованим до голок волоссям із зеленими пасмами. Тут були танці, лунала музика — палімпсест нечутних звуків, стиль за стилем, підводна течія ударних, самотній плач, гірлянди з паперових квітів, чортики з картону, дзеркальна куля, що крутилася, посипаючи танцюристів снігом зі світла.

У цій кімнаті був застарілий секс та самотність, і очікування чогось, що не мало форми чи назви. Пам’ятаю це прагнення до того, що завжди от-от мало статися і ніколи не було однаковим, як ті руки, що на нас клали там і тоді, на тісному задньому сидінні, чи задньому дворі, чи на паркувальному майданчику, чи в кімнаті з телевізором, де звук було вимкнуто і лише картинки мерехтіли над здійнятою плоттю.

Ми прагнули майбутнього. Як ми навчилися цього дару ненаситності? Повітря було наповнене ним, і він досі був там, наче згадка, доки ми намагалися заснути на армійських лежаках, розставлених рядами на такій відстані, щоб ми не могли перемовлятися. У нас були фланелеві простирадла, схожі на дитячі, та старі армійські ковдри — на них досі було написано «США». Ми охайно згортали свій одяг і складали його на стільцях біля лежаків. Світло було приглушене, однак не вимкнене повністю. Тітка Сара та Тітка Елізабет ходили патрулем з електричними батогами для худоби, які висіли на їхніх шкіряних ременях.

Жодної зброї — навіть їм її не довіряли. Зброя була для охоронців, спеціально набраних серед Янголів. Заходити до будівлі вони могли, тільки коли їх кликали, а нам не дозволяли виходити, окрім як на прогулянки двічі на день — ми парами ходили футбольним полем, яке зараз було оточене сітчастим парканом із колючим дротом угорі. Янголи стояли за ним, спинами до нас. Для нас вони були джерелом страху, але не тільки. Якби ж вони могли на нас глянути. Якби ж ми могли до них заговорити. Ми думали, що тоді могли б чимось обмінятися, укласти якусь угоду, сторгуватися, бо ж ми досі мали тіла. То була лише фантазія.

Ми навчилися шепотіти майже без звуку. У напівтемряві можна було простягнути руку, коли Тітки на нас не дивилися, і торкнутися долонями через прірву. Ми навчилися читати по губах, лежачи в ліжку, повернувшись на бік, стежачи за губами одна одної. Так обмінювалися іменами, від ліжка до ліжка:

Алма. Джанін. Долорес. Мойра. Джун.

ІІ. Покупки

Розділ 2

Стілець, стіл, лампа. Над головою, на білій стелі — рельєфний орнамент: вінок, а в центрі порожнеча, замазана чимось, наче з обличчя вийняли око й зашпаклювали діру. Колись там, напевно, була люстра. Тепер забрали все, до чого можна було б прив’язати мотузку.

Вікно, дві білі занавіски. Під вікном — сидіння з маленькою подушкою. Коли вікно трохи прочинене (а воно тільки трохи й прочиняється), повітря ворушить фіранки. Можна сидіти на стільці чи біля вікна, склавши руки, і спостерігати за цим. Крізь вікно проходить і сонячне світло, падає на підлогу, зроблену з дерева, із вузьких відшліфованих смуг.

Я відчуваю запах лаку. На підлозі килимок, овальний, сплетений із клаптів. Їм подобається таке — народне мистецтво, архаїчне, створене жінками у вільний час з тих речей, яким більше немає вжитку. Повернення до традиційних цінностей. Не марнуй і не відчуватимеш нестачі. Я не марную себе. То чому ж мені чогось не вистачає?

На стіні над стільцем висить картинка в рамі, але без скла — квіти, сині іриси, намальовані аквареллю. Квіти досі дозволені. Цікаво, чи в кожної з нас висить така картинка, стоїть такий стілець, такі ж білі занавіски? Урядове забезпечення?

«Вважайте, що ви в армії», — казала Тітка Лідія.

Ліжко. Вузьке, середньої м’якості матрац, укритий білою, набитою пухом периною. У цьому ліжку не відбувається нічого, крім сну. Або ж безсоння. Я намагаюся не думати забагато. Нині думки, як і інші речі, мають бути унормовані. Є стільки всього, що не стерпить думок. Думки можуть вплинути на мої шанси, а я маю намір протриматись якомога довше. Я знаю, чому тут немає скла, у цій рамці з синіми ірисами, і чому вікно прочиняється не повністю, і чому скло в ньому небитке. Вони не втечі бояться. Нам далеко не втекти. Річ в інших утечах, які можна відкрити для себе, коли знайдеш щось гостре.

Отже, за винятком цих деталей, така кімната цілком могла б знаходитися в коледжі, призначатися для простих, не шановних гостей, або ж бути частиною мебльованих кімнат, де в колишні часи могли мешкати леді у скрутних обставинах. Усі ми тепер такі. Обставини стали скрутними —