Читати книгу - "Оповідь Служниці"

— Сохне? — перепитав Командор так, наче ніколи раніше про це не думав. — І що ви з цим робите?

— Беремо масло, — сказала я. — Коли можемо дістати. Чи маргарин. Часто це саме маргарин.

— Масло, — повторив він замислено. — Розумно як. Масло.

І розсміявся.

Мені хотілося дати йому ляпаса.

— Думаю, це я зможу дістати, — сказав він, наче дитині, яка просить жуйку. — Але вона може відчути його запах на тобі.

Цікаво, чи цей острах походить з попереднього досвіду. Дуже старого: помада на комірі, парфуми на манжетах, нічний скандал на кухні чи в спальні. Чоловік без такого досвіду про це не подумав би. Хіба що він хитріший, ніж здається.

— Я буду обережна. До того ж, вона не буває настільки близько до мене.

— Іноді буває, — сказав він.

Я опустила очі. Зовсім забула про це. Відчула, що шаріюся.

— У ті вечори не буду ним користуватися, — відповіла.

На четвертий вечір він приніс мені крем для рук у пластиковій пляшечці без написів. Він був поганенький, трохи відгонив рослинною олією. Жодних «Конвалій» для мене. Такий могли робити для лікарень, втирати у пролежні. Але я все одно подякувала.

— Тільки є проблема, — сказала я. — Мені немає де його тримати.

— У своїй кімнаті, — мовив Командор так, наче це щось очевидне.

— Вони знайдуть, — відповіла я. — Хтось точно знайде.

— Чому? — спитав, ніби справді не знав. Можливо, і не знав. Це не вперше він демонстрував повну необізнаність щодо справжніх умов нашого життя.

— Вони шукають, — сказала я. — Обшукують усі наші кімнати.

— Що шукають? — перепитав він.

Тоді, здається, я трохи втратила контроль.

— Бритви, — сказала я. — Книжки, написи, штуки з чорного ринку. Усе те, що нам заборонено мати. Господи Боже, ви мали б знати.

Мій голос звучав розлюченіше, ніж я сподівалась, а Командор навіть не скривився.

— Тоді триматимеш його тут, — сказав він.

Так я і зробила.

Він дивився, як я втираю його в руки та обличчя, тим самим поглядом за ґрати зоопарку. Я хотіла відвернутися: то було наче він зайшов до мене у ванну кімнату, але не наважилася.

Маю пам’ятати, що я для нього — лише примха.

Розділ 26

Коли за два чи три тижні знову прийшов вечір Церемонії, я зрозуміла: щось змінилося. Раніше не було такої незручності. Раніше я ставилася до цього, як до роботи, неприємної роботи, яку треба закінчити якомога швидше, щоб її позбутися. «Гартуйся», — так казала моя мати перед іспитами, які мені не хотілося складати, чи перед запливами в холодній воді. Я ніколи тоді не думала про значення цього, хіба що це мало якийсь стосунок до металу, до броні. Так я і збиралася зробити — загартуватися. Прикинутися, що мене тут немає, що я не у своїй плоті.

Оця відсутність, існування окремо від тіла, стосувалася й Командора — тепер я про це знаю. Напевно, він думав про інші речі весь той час, поки був зі мною; з нами, звісно ж, бо Серена Джой теж була присутня в цих вечорах. Він міг думати про те, чим займався вдень, чи про гру в гольф, чи про те, що було на обід. Статевий акт, хоч як недбало виконаний, мав бути для нього здебільшого несвідомим, наче почухатися.

Але того вечора, першого, відколи між нами встановилася ця нова домовленість — не знаю, як її назвати, — я його соромилася. Відчувала, що він справді дивиться на мене, і мені це не сподобалося. Світло горіло, як і завжди, бо Серена Джой постійно уникала будь-чого, що могло б створити хоч трохи романтичний чи еротичний настрій; то було верхнє світло, різке, попри балдахін. Відчуття — наче лежиш на операційному столі, під прожекторами, ніби ти на сцені. Я знала, що в мене волохаті ноги, дещо клоччям, як ноги, які колись були поголені, але відросли; про свої пахви я теж знала, хоча звісно ж, він їх не бачив. Я почувалася незграбно. Цей акт злягання, а можливо, і запліднення, який мав би важити для мене не більше, ніж бджола для квітки, став для мене непристойним, сороміцьким порушенням правил поведінки, чого раніше не було.

Він більше не був для мене річчю. Ось у чому проблема. Я усвідомила це тоді — і усвідомлення лишилося зі мною. Це все ускладнює.

Серена Джой для мене теж змінилася. Колись я просто не любила її, за роль, яку вона відігравала в тому, що зі мною робили. І тому, що вона теж мене ненавиділа й гидувала моєю присутністю, і тому, що виховувала б мою дитину, якби я змогла-таки її народити. Але зараз, хоча нелюбов нікуди не поділася, особливо коли вона стискала мені долоні так сильно, що різала їх своїми каблучками, і тягнула мої руки назад, напевно, навмисно, щоб мені було якомога незручніше — нелюбов більше не була чистою й простою. Частково я заздрила їй, але як можна заздрити жінці, яка так помітно виснажена й нещасна? Заздрити можна лише тому, хто має щось, чого ти сам бажав. І попри це я їй заздрила.

Але також почувалася винною через неї. Відчувала себе порушницею на території, яка мала належати їй. Тепер, коли я потай бачилася з Командором, навіть якщо лише для того, щоб грати в ігри та слухати його балачки, наші функції перестали бути настільки окремими, наскільки в теорії мали б. Я забирала в неї щось, хоча вона про це не знала. Я крала. Байдуже, що це було те, чого вона, вочевидь, не хотіла й чим не користувалася, навіть відмовлялася від нього; усе одно це належало їй. І якщо я забирала таємниче «це», яке й визначити як годиться не могла (бо ж Командор не був у мене закоханий, я відмовляюся вірити, що він відчував до мене щось аж настільки сильне), то що ж лишалося їй?

Я спитала себе, чи ж мені не байдуже? Вона для мене ніхто, я їй не подобаюся, вона за мить виставила б мене з дому, а то й щось гірше зробила, якби могла це виправдати. Якби дізналася, наприклад. Він не зміг би втрутитися, врятувати мене; провини жінок цього дому — байдуже, Марфа це чи Служниця, мають бути в юрисдикції самих Дружин. Вона була злою і мстивою жінкою, я це знала. Однак не могла перебороти цей укол совісті через неї.

До того ж я