Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

— Що вона зробила? Що він змусив її зробити? — в грудях у Боббі заворушилося щось холодне. — Навіщо містер Бідермен повіз її до Провіденса?

— На семінар з продажу нерухомості.

— І все? Справді все?

— Не знаю. І вона не знала. Або приховувала своє знання і страх під надіями. Не можу сказати. Іноді мені вдається. Іноді я знаю щось чітко і твердо. Побачивши тебе вперше, я знав, що ти мрієш про велосипеда, що тобі дуже важливо його купити і ти збираєшся заробити на нього влітку, якщо випаде нагода. Мене вразила твоя наполегливість.

— Тобто ти мене навмисно торкнувся?

— Так. Принаймні вперше. Хотів трохи про тебе довідатися. Але за друзями не шпигують. Справжня дружба передбачає приватність. Крім того, від моїх доторків передається щось ніби… ну, щось ніби як вікно. Гадаю, ти й сам знаєш. Коли я торкнувся тебе вдруге… по-справжньому схопив, міцно. Ти розумієш, про що я… Це була помилка, але не дуже страшна. На короткий час ти побачив більше, ніж слід було, але все розтануло, правда ж? Проте якби я й далі… постійно тебе торкався, як це роблять близькі люди, то в якийсь момент дещо змінилося б. Воно б не зникло.

Тед підніс майже до кінця випалену цигарку і з відразою глянув на неї.

— Так само, як з цигарками. Палитимеш забагато і вони триматимуть тебе на гачку все життя.

— А зараз з мамою все добре? — спитав Боббі, хоч і розумів, що Тед не може сказати. Його дар, хоч яким би він був, на такі відстані не поширюється.

— Не знаю. Я…

Зненацька Тед напружився. Його погляд прикувало щось попереду них, за вікном. Він розчавив цигарку у вмонтованій в підлокітник попільниці з такою силою, що по тильному боці долоні застрибали іскри, але Тед їх, здається, не помічав.

— Господи, — вилаявся він, — о Господи. Боббі, ми нарвалися.

Боббі перегнувся через Теда і глянув у вікно, та, вдивляючись в Ашер-авеню, в глибині свідомості продовжував думати про те, що щойно сказав Тед: «Постійно тебе торкався, як це роблять близькі люди».

Попереду було роздоріжжя трьох доріг: Ашер-авеню, Бріджпорт-авеню і Коннектикут-пайк сходились у місці під назвою Пуританський майдан.

Трамвайні рейки виблискували в надвечірньому сонці. Фургони доставлення нетерпляче сигналили, чекаючи своєї черги проскочити крізь затор. Спітнілий полісмен зі свистком у білих рукавичках регулював транспортний потік. Ліворуч містився відомий ресторан «Гриль Вільяма Пенна», у якому, за чутками, подавали найкращі стейки в Коннектикуті. Містер Бідермен водив туди весь персонал, коли агентство продало садибу Веверлі. Тоді мама принесла з десяток книжечок сірників з логотипом «Грилю Вільяма Пенна».

«Головна родзинка закладу, — якось розповідала вона, — це те, що бар розташований у Гарвічі, а сам ресторан — на території Бріджпорта».

Перед ним, на самому краю Пуританського майдану, був припаркований «десото» такого пурпурового відтінку, якого Боббі зроду не бачив і навіть не уявляв. Колір був такий яскравий, що аж очі різало. І аж заболіла голова.

Їхні машини такі ж, як і їхні жовті плащі, гостроносі туфлі та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливі й вульгарні.

Пурпурове авто було густо поштриховане вертикальними і списоподібними рисками хрому. Бризковики мали форму спідничок. Прикраса на капоті була величезна: голова конкістадора де Сото мерехтіла в пообідньому мареві, ніби фальшивий самоцвіт. Шини були білі й товсті, покришки коліс схожі на лопаті турбіни. Ззаду була прикріплена радіоантена. На ній теліпався хвіст єнота.

— Ниці люди, — прошепотів Боббі. Сумнівів не залишалося. І хоч це й був «десото», та він зовсім не був схожий на автомобілі, які Боббі бачив раніше: вигляд у нього був інопланетний, ніби в якогось астероїда. Коли вони під’їхали до запрудженого автівками роздоріжжя, Боббі побачив, що оббивка сидінь зелена з металевим полиском, неначе коник-стрибунець. Контраст із зовнішнім пурпуром був просто-таки кричущий. Кермо було оббите білим хутром. — Святі роги, це вони!

— Ти маєш відволіктися, — наказав Тед, схопивши Боббі за плечі. Спереду надривалися «Янкі», та водій однаково не звертав ані найменшої уваги на пасажирів з заднього сидіння — і за це щира вдячність. Тед щосили струсив Боббі, перш ніж відпустити. — Тобі треба відволіктися, зрозумів?

Боббі зрозумів. Джордж Сандерз теж зводив цегляну стіну, щоб приховати від дітей свої думки і плани. Одного разу він заслонився Морі Віллзом, та тепер не думав, що бейсбол подіє. А що тоді?

Боббі побачив за три чи чотири квартали від Пуританського майдану напнутий над тротуаром навіс «Ашер Емпайр» і зненацька почув звук боло-баунсера Саллі-Джона: вуп-вуп-вуп. «Якщо вона — сміття, то я хотів би бути сміттярем», — сказав тоді Ес-Джей.

Афіша, що вони бачили того дня, заполонила думки Боббі. «Французька сексі-кішечка», як називали Бріжітт Бардо в газетах, була закутана лише в рушник і в свою усмішку. Вона чимось скидалася на жінку з календаря в «Кутовій лузі», ту, що виходила з машини, високо задерши спідницю, так що було видно підв’язки. Однак Бріжітт Бардо була вродливіша і справжня. Хоч і застара для Боббі Ґарфілда та його ровесників («Ти вже стара, а я молодий, так мені, люба, говорять завжди», — як співав Пол Анка з тисяч радіоприймачів), проте вона вродлива, та й навіть кіт має право дивитися на королеву — ще одна примовка матері. Навіть кіт має право дивитися на королеву. Боббі відкинувся на сидінні. Він бачив її все чіткіше. Його очі набрали того ж затуманеного, відсутнього виразу, який під час провалів з’являвся в Теда. Боббі побачив мокре після душу пухнасте біляве волосся, западинку грудей під рушником, довгі стегна, нафарбовані нігті на ногах, якраз понад словами: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ДОРОСЛИХ. ПОКАЗУВАТИ ВОДІЙСЬКІ ПРАВА АБО СВІДОЦТВО ПРО НАРОДЖЕННЯ». Вловив запах її мила, легкий і квітковий, аромат парфумів («Нюї о Парі»), почув звуки радіо в сусідній кімнаті. Крутили Фредді Кеннона, літнього бебоп-символа «Сейвін-Року»:

«Кружля під повільняк, під ча-ча-ча і реґ, притупує у такт, вистрибує під шеґ…»

Туманно Боббі відзначив, що дуже далеко, в іншому світі, вище по спіралі дзиґи, їхнє таксі зупинилося прямо перед «Вільямом Пенном», точнісінько поруч з пурпуровим синцем «десото». Боббі майже чув автомобіль у себе в голові. Якби авто мало голос, воно б заволало: «Розстріляйте мене, я занадто пурпурове! Розстріляйте мене, я занадто пурпурове!» А неподалік Боббі відчув їх. Вони сиділи в ресторані, підвечіркуючи біфштексом. Обоє замовили однакові, слабкого просмаження, з кров’ю. Перш ніж піти, вони, можливо, повісять у телефонній кабінці оголошення