Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Таксі було від фірми «Чекер», з просторим заднім сидінням. Водій так заглибився в гру «Янкі» на радіо, що іноді починав розмовляти з коментаторами.

— Файлз і його сестра знали твого батька, правильно? — Тед не запитував.

— Ага, особливо Аланна. Вона вважала його справді хорошою людиною, — Боббі затнувся. — От тільки мама так не вважає.

— Гадаю, мати бачила таку грань твого батька, про яку Аланна Файлз поняття не має, і то не одну, — відповів Тед. — Люди щодо цього, мов діаманти, у них багато граней.

— Але мама каже…

Все це надто заплутано. Насправді вона ніколи нічого не говорила відверто, тільки ніби натякала. Боббі не знав, як пояснити Тедові, що в мами теж є свої грані й через деякі з них важко повірити в речі, про які вона так і не сказала відверто. Втім, коли розібратися як слід, чи багато йому насправді хочеться знати?

Врешті-решт, тато помер. А мама жива і він мусить з нею жити… мусить її любити. Йому більше нікого любити, навіть Теда, бо…

— Коли ти їдеш? — тихо спитав Боббі.

— Коли твоя мама повернеться, — Тед зітхнув, визирнув у вікно, потім опустив погляд на руки, складені на схрещених колінах. На Боббі він не дивився, принаймні поки що. — Напевно, в п’ятницю вранці. Я не зможу отримати гроші до завтрашнього вечора. Я поставив чотири до одного на Албіні. Вийде дві штуки. Моєму дорогому приятелеві Ленні доведеться зателефонувати до Нью-Йорка, щоб дістати потрібну суму.

Вони переїхали міст над каналом і «низ» опинився позаду. Вони знову потрапили в район, куди Боббі приїздив з матір’ю. Чоловіки на вулицях були в костюмах і краватках. Жінки носили не коротенькі шкарпетки, а панчохи. Жодна не була схожа на Аланну Файлз, і Боббі подумав, що зовсім не від багатьох нестиме спиртним, якщо вони на когось цитьнуть. Не о четвертій годині дня.

— Я знаю, чому ти не ставив на Паттерсона — Йоганссона, — сказав Боббі, — тобі невідомо, хто переможе.

— Гадаю, цього разу переможе Паттерсон, бо тепер він підготувався до Йоганссона, — зауважив Тед. — Можна було б спустити два долари на Флойда Паттерсона, але п’ятсот? Щоб ставити п’ять сотень, ти маєш або знати, або бути божевільним.

— Бій Албіні з Гейвудом договірний, чи не так?

— Я здогадався, — кивнув Тед, — коли ти прочитав, що там залучений Кляйндінст. Припустив, що Албіні, скоріше всього, переможе.

— Ти ставив ще на якісь поєдинки, де промоутером виступав містер Кляйндінст?

Якусь хвилину Тед мовчав, дивлячись у вікно.

На радіо хтось відбив рикошет до Вайті Форда. Той прийняв м’яч і віддав на Моса Скаврона з першої бази. Тим самим другий подавач був вибитий з гри під завісу восьмого інінгу. Нарешті Тед порушив мовчанку:

— Міг бути і Гейвуд. Малоймовірно, та все ж таки. Та потім… Ти бачив того старого? Якому чистили взуття?

— Аякже. Ти поплескав його по обличчю.

— Це Артур Джірарді. Файлз дозволяє йому стирчати в барі, бо в нього колись були зв’язки. Так принаймні думає Файлз. Тепер він просто стариган, що приходить чистити чоботи о десятій, а о третій забуває і приходить знову. Файлз думає, що стариган, як кажуть, розуму збувся. Джірарді дозволяє йому думати що завгодно. Якби Файлз сказав, що місяць насправді зелений сир, Джірарді його б не засвистав. Старий Джі ходить туди через кондиціонер і в нього ще й досі є зв’язки.

— З Джиммі Джі?

— З усілякими типами.

— А містер Файлз не знав, що бій договірний?

— Напевне — ні. А я думав, що він у курсі.

— А дід Джі знав, і хто ляже в нокауті теж.

— Так. Мені пощастило. Ураган впаде у восьмому раунді. Наступного року, коли ставки зростуть, Гейвуд візьме своє.

— А якби містера Джірарді не було, ти б поставив?

— Ні, — без вагань відповів Тед.

— А де б роздобув гроші? На від’їзд.

Здається, слова про від’їзд добили Теда. Він зібрався був покласти руку Боббі на плече, але стримався.

— Завжди знайдеться хтось, кому щось відомо.

Вони вже проїжджали Ашер-авеню, все ще в Бріджпорті, та від Гарвіча їх відділяла лише якась миля. Знаючи, що зараз відбудеться, Боббі простяг руку до великої, вкритої нікотиновими плямами долоні Теда.

Тед розвернув коліна до дверей, прибравши таким чином і руки.

— Краще не треба.

Боббі не треба було питати чому. Люди вішають таблички з написами: «ПОФАРБОВАНО. РУКАМИ НЕ ТОРКАТИСЯ». Бо, якщо покласти руку на свіжу фарбу, вона прилипне до шкіри. Фарбу можна змити або вона згодом облізе сама, та деякий час залишатиметься на шкірі.

— Куди поїдеш?

— Не знаю.

— Мені прикро, — сказав Боббі, відчуваючи, як сльози пощипують кутики очей. — Якщо з тобою щось трапиться, я буду винен. Я помічав речі… речі, на які ти просив зважати, і нічого не сказав. Я не хотів, щоб ти їхав. Я переконав себе, що ти схибнувся. Не в усьому, а тільки стосовно ницих людей, що тебе нібито переслідують. Тому й не сказав нічого. Ти дав мені роботу, а я напаскудив.

Тедова рука знову піднялася. Та він опустив її, натомість злегка поплескавши Боббі по нозі. На стадіоні «Янкі» Тоні Кубек щойно заробив право оббігти дві бази і два очки для своєї команди. Трибуни скаженіли.

— Але і я знав, — м’яко промовив Тед.

Боббі витріщив очі.

— Що? Я щось не второпаю.

— Я відчував, що вони наближаються. Тому транси і стали такими частими. І все-таки брехав собі так само, як ти. І з тієї ж причини. Думаєш, мені хочеться зараз покидати тебе, Боббі? Коли твоя мама така нещасна і збентежена. Чесно кажучи, вона мене не дуже обходить. Ми не ладнаємо, не ладнали ще з тієї самої секунди, як побачили одне одного вперше. Та вона — твоя мати, і…

— Що з нею? — спитав Боббі, стежачи, щоб не підвищити голос, та все ж схопив Теда за руку і потряс. — Скажи! Тобі це відомо, я знаю! Через містера Бідермена? Це якось пов’язано з містером Бідерменом?

Тед дивився у вікно, насупивши брови і міцно стиснувши губи. Нарешті зітхнув, дістав цигарки і припалив.

— Боббі, — заговорив він, — містер Бідермен — нехороша людина. Твоя мама це розуміє, однак вона також розуміє, що іноді і з нехорошими людьми треба годитися. Рука руку миє, думає твоя мама. І погоджується. За цей рік вона вчинила багато такого, чим не може пишатися, проте вона обережна. До певної міри