Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

– Ну, чого ти, Сивко?

Запорожці зупинилися.

– Злазьте з коней, – наказав Залога своїм козакам, сам також спішився. – Посидьте тут тихо, у комишах, а я побіжу та подивлюся, що там і як: чи добре пильнують козаки переправи, чи сплять собі.

Іван спішився й побіг уздовж берега пригнувшись. Там, попереду, був невеликий козацький форпост: стояв курінь, огороджений валом, а поруч височіла «фігура». У ньому сиділи лівоборежні козаки, що не тільки пильнували з висоти, але й робили роз’їзди по степу, шукаючи якихось підозрілих слідів.

Січовики поховалися в очереті, принишкли, чекаючи, доки не повернеться курінний.

– Зимно стає – зима близько, – сказав Попіль, кутаючись від холодного вітру.

Колись було літо-літо,

А тепер зима.

Колись були файні хлопці,

А тепер нема. —

тихенько заспівав Бакалець.

– Зараз би зайти до того куреня, чарку перехилити, зігрітися, – замріяно сказав Юрій Кульчицький, дивлячись у бік «фігури». Він собі згадував теплий Стамбул, море, пісочок на пристані Золотого Рогу, яскраве південне сонце. Він поглянув на Костика й Білинського – ті вже розкинули свої карти просто в очереті, почали різатися. Дашинич усе вдивлявся вздовж берега за курінним.

– Щось довго нема нашого отамана.

– Пішов у прийми до гетьмана Поповича, – докинув котрийсь дотепник.

– За невістку.

– Вже, певно, посадили його кужіль прясти…

Січовики були гострими на язик, дотепними. Їм аби посміятися та поспівати, а ще покепкувати з когось. Однак отамана і справді щось довго не було.

– Скільки ж нам іще тут сидіти? Треба було йому коня брати, а він пішки подався, – цокочучи від холоду зубами, сказав Попіль. Костик із Білинським також трусилися, однак гри не припиняли.

– Ану ж бо, Миколаю, заспівай.

– Про що?

– А хоч і про нашого курінного. Пішов і не вертається.

Бакалець щось собі згадав, тоді знову впівголоса заспівав:

Як би не ходила пішки по горішки,

То би не принесла додому потішки.

Запорожці вишкірили зуби.

– Іде, – нараз мовив хтось.

Іван наблизився швидко. На відміну від інших, що змерзли, Залога впрів від швидкого бігу: і жупан, і сорочка були розхристані, Іван витер піт з лоба.

– Біда, пани-брати. Порізали бусурмани козаків. Турки.

Це була погана новина. Запорожці посхоплювалися, Залога провадив далі:

– Сидять, падлюки, у форпості, чоловік сорок. Козаки порізані у корчах лежать, бочку зі смолою з «фігури» скинули, аби ніхто нам знака не міг подати, – сапаючи і трохи недоладно пояснював Залога, та козаки його зрозуміли.

– Та як же ж так, як вони далися? – схопився за шаблю Попіль.

– Турки перевдяглися у козаків, так і пролізли за вал. Коли наші спам’яталися – пізно вже було. Слухайте мене: зараз підкрадемося і вирубаємо скурвих синів до ноги. Вартових троє або четверо, стоять на чотирьох кутах валу, інші, певно, в курені гріються. Думаю, зараз має орда сюди присунути. Біжи, хто молодший, до Сірка, а решта – за мною.

Запорожці стали скрадатися берегом просто до форпосту. Вартові турки в козацьких строях зорили далеко в різні боки, не сподіваючись, що гості уже тут. Юрій із Бакальцем дочекалися, поки вартовий відвернеться, і кинулися на вал.

Яничар скулився, обернувшись спиною до північного вітру, то й побачив нападників тільки в останню мить: вони завалили його, швидко порішили. Попіль побіг до іншого, який стояв за куренем. Козак вискочив з-за рогу, рубонув. Ручка і Сметанка взяли на себе третього вартового, Залога – четвертого. Один турок вийшов з куреня, Сметанка зразу ж шпурнув йому ножа у горло. Далі козаки підкралися до куреня, добули пістолі і кинджали. За наказом вони гуртом кинулися всередину, б’ючи яничарів немилосердно, швидко й жорстоко, щоб добре помститися за порізаних християн.

Турки саме відпочивали й нападу не сподівалися. Вони всі швидко полягли, і тільки одного січовики захопили живим, аби розпитати, де орда.

– Говори, язичку, будеш їсти кашу! – наказав турецькою Залога, тож турок, смертельно блідий від страху, почав говорити.

Тим часом Кульчицький виліз на «фігуру», став розглядатися. Із півдня і справді наближалися вершники.

– Їдуть, бісові діти, – попередив Юрко всіх – козаки підбігли до валу. – Більше двох тисяч.

– Сміливо йдуть, не криються. Знають, іродові діти, що переправа вже їхня. Готуйте мушкети, пани-брати, не дамо поганцям перескочити на той бік Самари, – наказав Залога.

– Їх у двадцять разів більше, – нагадав Ручка.

– Як перейдуть річку, то цілому Війську Запорозькому біда буде – зайдуть у тил Сіркові.

Схоже, іншої ради не було, як лиш тримати переправу до кінця.

– Виманимо їх ближче і, як належить, привітаємо з мушкетів та пістолів, – запропонував Попіль. – Налякаються і втечуть у степ.

Турки наближалися. Їхали швидко, поспішаючи. Чимось нагадували хижаків, зграю вовків, що бігла цілеспрямовано на свою здобич. Усі були прекрасні їздці, так ніби зрослися зі своїми швидкими кіньми. Примружені очі уважно розглядали степ орлиним поглядом, який, здається, бачив за кілька миль навколо. У руці – тугий лук і сагайдак зі стрілами за спиною.

На відстані польоту кулі бусурмани зупинилися. Козаки принишкли на валу, не показуючись незваним госям. Кожен запорожець стискав рушницю й два пістолі, перевірені й наладовані.

– Чого ж вони стали? – не зрозумів Попіль.

– Чекають на знак, – прошепотів Залога, а тоді кивнув Юркові. Кульчицький заздалегідь натяг на себе кожух із вбитого турка, на голову хутряну хапку. Він випростався на повний зріст, махнув туркам рукою.

– Аллах акбар!

Турки перезирнулися, тоді рушили далі.

– Я стріляю першим, – попередив Залога. – Далі – по одному.

Козаки чекали, а турки підходили все ближче і ближче. Микита прицілився добре у якогось бея. Нарешті стрельнув. Куля пробила чужинцеві череп, той змахнув руками і впав з коня. Тут же пішла козацька стрільба: запорожці били так густо, що турки один за одним падали на землю вбиті й поранені, – для них це було як грім серед ясного неба. Вороги закрутилися, враз почулися дикі крики, заіржали коні, турки у паніці кинулися хто куди, аби тільки подалі від козацького вогню. Козаки їм іще всипали навздогін, кулі, як злі бджоли, жалили бусурманів. Турки відступили, відкотилися на безпечне місце, залишаючи в полі побитих і поранених.

– Було б нас хоч із три сотні – гнали б, як баранів, до самого Криму, – сказав Залога, перезаряджаючи свою зброю.

Запорожці уважно спостерігали за діями ворогів. У Юрія жевріла в серці надія, що турки підуть геть, що не посміють лізти на рожен, коли їх уже тут заскочили. Хвилини спливали, перетворюючись на години. Турки, що спочатку