read-books.club » Сучасна проза » Лицар з Кульчиць 📚 - Українською

Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лицар з Кульчиць" автора Ярослав Іванович Ярош. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 39 40 41 ... 55
Перейти на сторінку:
раду скличемо – нехай товариство гетьмана обирає, – сказав запальний Палій.

Дорошенко знову замислився.

– Самойлович по-іншому каже. Он, посланця надіслав, аби я зрікся турків і булаву віддав Ханенкові.

– Ханенкові? – перепитав Іскра і перезирнувся зі своїми товаришами. – Попович, певно, з дуба впав. Сам булави не хоче, а велить Ханенкові передати?

Дорошенко пояснив:

– Не своїм ротом говорить Самойлович. Що каже Москва – то він і повторяє. Цар не хоче, аби Україна була єдина, аби об’єдналася сила козацька. Бог карає Україну тим Самойловичем. Він кинув москалям під ноги усі козацькі вольності, а Москва вже топче їх як хоче і плює на козацькі голови. Скоро козакам чуби стригти будуть, пороблять із них людей ратних, а полковники й гетьман боярами царськими стануть. Або кріпаками – на панщину підуть. Всі ж неугодні – на Сибір…

Ці слова гетьман сказав із великою гіркотою. Його підтримав Гоголь:

– Запорожжю також Самойлович як кістка в горлі. Він нікого не хоче знати, крім своєї старшини. Накрали собі пів-України, та все їм мало. Отак і крутить старшина й цар нашим гетьманом. Він мовчить, а люди стогнуть.

– Ех, якби то Сірко став гетьманом замість нього тоді… – мрійливо посміхнувся Дорошенко.

Саме тоді, коли московіти – вперше в історії – заслали до Сибіру козацького гетьмана Многогрішного, мала відбутися нова рада на Лівобережній Україні. Рядове козацтво бачило своїм гетьманом славного кошового Сірка, а от старшина й московські бояри боялися його як грому. Вони не бажали миритися із духом козацької вольниці на Україні, хотіли й далі обдирати козацький край. Так Сірко й опинився у Тобольську.

Дорошенко знову взявся за пляшку із вишняком. Справу було зроблено, тож тепер можна й випити. Раптом у світлицю зайшов молодий гетьманський джура.

– Там посол від гетьмана Самойловича проситься, – сповістив гетьмана.

– Той піп. Тільки він на ксьондза більше схожий, а то й на кардинала, – сказав Дорошенко. – Зараз буде гріхами лякати, клятий попище. Та нехай заходить, заодно й попросите, аби Самойлович пороху запорожцям дав та провіанту.

Піп зайшов. Був він у рясі, мав підстрижену бороду, місцями вкриту сивиною. Очі його швидко бігали, перестрибуючи по головах запорожців і в’їдливо зупинившись на Дорошенкові.

– Гляжу, згаварілісь уже запорожци с тобою, пане гетьмане. Хітьор Сірко. Што, пайдьоте вмєстє с туркамі гарада жечь?

Цього ляпаса піп дав замість привітання. Запорожці скипіли. Холоднокровним залишився тільки Кульчицький – він глипнув на Дорошенка. Знаючи крутий норов козацького гетьмана, Юрій боявся, аби гетьман не побив цього посланця, дарма, що піп. Однак Дорошенко лишався спокійним.

– Не лякайся, панотче, краще сядь з нами. Запорозькі побратими прийшли з тим, що і ти, – хочуть мене від султана турецького відвернути, аби я зі всіма полками правобічними під руку царську став.

– Нє нада царю твоіх полков. Зємля сія далжна под каральом польскім бить. Пока што. А с запорожцамі лутше дєла нє імєть, покуда оні розбойнікі і бунтарі.

Запорожці аж охнули.

– Як це бунтарі? Ми ж Україну своїми грудьми захищаємо! – скипів Іскра.

– А нєт нікакой України. Єсть Малоросія, і царь-батюшка єйо сам защітіт.

Тут запорожці зрозуміли, що у цього чоловіка воєнної помочі даремно просити. Дарма й говорити. Тільки запальний Палій не стримався:

– Чув я, що продали ви із Самойловичем козацькі вольності. Чув, що і церкву українську продати хочете царю. Але і в думці не мав, що вже мову рідну встигли продати, ич як по-московськи тріскочеш, єретичний сину. Чуєте, панове, все розпродали, що нам батьки залишили, – нема вже України.

Гоголь завбачливо поклав руку на плече товариша, аби той заспокоївся і не наробив шелесту. Усе-таки вони у посольстві і мають бути стриманими, а ще й у чужому домі. А верткий погляд попа все стрибав від одного козака на іншого, наче намагався залізти у козацьку душу і перевернути її, вивернути зсередини.

Польська і турецька армії зустрілися під Хотином, як і 52 роки тому. Турків вів Гусейн-паша, поляків – гетьман Собеський. Була осінь. Турки чекали союзників – татар, козаків Дорошенка, молдаван і волохів. Тільки марно: у їхньому тилу діяв Сірко.

Удари запорожців по фортеці Кизи-Кермень на Дніпрі та по Очакову були блискавичні: туди саме прибули зі Стамбула галери з провіантом для турецької армії. Козаки побили яничарів, захопили добру воєнну здобич, визволили чимало бранців з неволі. Страшна вістка про повернення Урус-шайтана, Сірка, розлетілася причорноморським степом та Кримом, турки й татари ринули до мечетей, просили Аллаха, аби заступив їх від козаків. Хан відмовився йти на поміч Гусейну-паші, боячись, що Сірко сплюндрує Крим. Дорошенко також не пішов – побачив, що турки не є надійними союзниками і на них повністю покладатися не можна. Молдавани й волохи приєдналися до Собеського. Битва відбулася у листопаді, турків було вщент розбито, чимало їх потопилося у холодному Дністрі. У той же час помер король Михайло, і на його місце було обрано Яна ІІІ Собеського.

Розділ ХХ. Запорозький степ

У степ прийшла пізня осінь. Подуло холодним вітром – трави враз зів’яли, пожовкли – життя перестало у них тріпотіти. Вода в ріці Самарі не була вже ніжно-голубенька – почорніла. Над козацькими головами пролетіли дикі качки: чомусь забарилися із відльотом і тепер спішно наздоганяли своїх. У степу пахло зимовою тугою, дарма що дні все ще стояли погожі.

Козацька чота їхала вздовж Самари, шукаючи татарських слідів. Десь товклися ординці понад Муравським шляхом, загрожуючи Полтаві та іншим лівобережним містам. Була орда немала – тисяч вісім вершників, тож запорожці зі своїм отаманом Сірком пильнували їх, аби десь у зручному місці заскочити й побити.

У чоті їхало десь близько сотні шабель, усі верхи на добрих конях.

Попе-попереду Сагайдачний,

Проміняв він жінку на тютюн та люльку

Необачний! —

раптом заспівав Попіль-Конашевич пісню про свого діда.

– Стули дзьоб, – перервав його порив Ручка. – Татари не сплять. А якщо і сплять, то будити їх не треба.

Запорожці віддалялися від шляху все далі на захід уздовж Самари.

– Є кілька бродів через річку. Якщо вони у цьому степу, то мусять десь тута показатися.

Іще здалеку козаки побачили «фігуру». Це була вишка, на якій сидів козак і зорив у степ: щойно козак бачив татар, тут же запалював сигнальний вогонь.

– Тута все спокійно, – задумано сказав Залога – отаман ватаги. – Що ж вони надумали, бусурмани? Десь-то мусять вони річку перескочити!

– Поїдемо і спитаємося, – запропонував Бакалець, показуючи в бік «фігури». – Заодно і попередимо: там сидять дундуки Самойловича, може, про татар і не чули.

Це була мудра рада.

1 ... 39 40 41 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицар з Кульчиць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лицар з Кульчиць"