Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

– Їм наказали перейти тут Самару, аби зайти Сіркові у спину. Вони не відступляться, – сказав Залога. Він розклав просто на валу свою заряджену зброю, готовий знову до відсічі.

– Звідки знаєш? – запитав Попіль.

– Язик сказав.

– Може, спробуємо відступити? – запропонував хтось із козаків.

– Доженуть. Тут відбиватися легше, ніж у голому степу, – пояснив Залога. – Сподіваюся, Сірко прийде на допомогу.

Турки, віддалившись від форпосту і переконавшись, що за ними нема погоні, знову почали гуртуватися.

– Зрозуміли, сучі діти, що нас небагато. Не відступляться. Гаряче зараз буде, пани-брати, – сказав Залога.

Кульчицький спробував його розрадити, хоча й самому туга огортала серце.

– Не вперше нам, отамане, заглядати в очі смерті: раз мати породила – раз і помирати.

– Оце козацька мова! – гукнув Попіль. – Якщо й судилося мені нині згинути, то на той світ заберу з собою стільки бусурманів, скільки здужає накосити моя козацька шабля!

– Правда, пани-брати, гарною смертю помре сьогодні багато з нас, а може, й усі головами накладемо. Бо нема більшої радості для християнина, для козака, як життя своє віддати за товариство, за віру православну, – мовив Дашинич, а інші підтримали.

– Не думайте про смерть, панове-брати. Зараз ми їм втремо носа.

– Хай тільки підійдуть ближче.

Тим часом турки почали улюлюкати, кричати «алла».

– Зараз погуляємо – он як галасують, он як кричать! – гаркнув Залога. – Миколаю, ану заспівай!

– Весільної чи жалобної?

– Козацької. Спитай їх, чого так галасують?!

І Миколай Бакалець затяг:

Що за галас, що за крик?

Тут він зробив паузу і продовжив:

Загубили пуньку стрик!

А стріянка шукали —

Стрико пуньки не мали!

Посмішки з’явилися на обличчях січовиків – приємно було йти в бій і помирати під веселу Миколаєву пісню. А турки й собі рушили, не перестаючи алалакати.

– За віру православну, за славу козацьку – вогонь, пани-брати! Всипте бусурманам залізного гороху! – кричав Залога.

Козацькі мушкети загавкали до ворогів, як сторожові пси. Запахло порохом, смертю, пеклом. А ще степом. Під козацьку «музику» турки зіскакували з коней і бігли до валу вже пішки. Дорогою вони стріляли з луків, засипаючи запорожців своїми стрілами. Тільки ті стріли не могли зробити козакам шкоди – пролітали над головами або впиналися у вал. Зате козацькі кулі били влучно, і турки вже добре застелили поле перед валом своїми трупами.

Ординці вже дерлися нагору. Юрій встиг іще раз набити свої пістолі, знову пальнув ворогам у груди, і двоє бусурманів покотилися з валу вниз.

Першому з нападників таки вдалося видертися на сам верх. Він вихопив із зубів ніж і з криком ринув на козаків. На шляху йому став Залога: перехопив удар, а сам підхопив бусурмана на руки, підняв над головою і кинув просто в інших ворогів. Ті усією купою так і покотилися з валу.

Тим часом подекуди на валу також спалахнули сутички: козаки били ворога списами, шаблями й келепами та скидали з валу, однак серед яничарів також було чимало вправних воїнів. Юрій бачив, як збоку Костик зійшовся у смертельному двобої з одним із них: турок вибив йому ятаганом шаблю з рук і замахнувся, аби вдарити знову. Козак перехопив його удар і кинув турка через себе на землю, а тоді витяг ножа і вдарив. В ту ж мить на валу з’явилися нові турки, а Костику на поміч прибіг Білинський – почалася страшна рубанина, з якої двом товаришам живими вже ніяк не вийти. Кульчицький не міг їм допомогти, бо бився вже далі, його самого оточили вороги. Зате бачив смерть побратимів Попіль. Він люто заричав і кинувся просто на турків – загубивши у запалі бою келеп, він почав молотити ворога своїми кулачиськами. Поруч із ним уже були Ручка, Сметанка, Бакалець, Дашинич…

Кульчицький уже втратив лік побитим ворогам. Козаків також чимало впало вбитими або стогнали від пекучих ран. Тішило одне – певно Сірко уже встиг перегрупуватися, і турки не зможуть заскочити його зненацька. З цією думкою Юрій далі рубав ворогів, переступаючи трупи своїх і чужих.

Подекуди туркам вдалося потіснити оборонців з валу. Он уже Попіль витирає кров зі свого обличчя – страшна рана розкраяла чоло. Тільки стоїть іще козацький богатир, дивиться відважно смерті в очі. Вороги оточили його й кинулися разом, порубавши козака шаблями. І Залога уже лежить із турецьким ятаганом у грудях. Ручка намагається підвести смертельно пораненого Сметанку, однак тут же і його дістають гострі турецькі кинджали. Бакалець іще стоїть, а поруч із ним і молодий Дашинич…

Усі козаки почали збиватися в коло, зайнявши оборону. Лишилося їх не більше як два десятки. Турки були всюди. Козаки посміхалися їм – вважали себе переможцями, а не переможеними.

– Кидайте зброю, ви – приречені! – крикнув хтось із турків.

– Брешеш, собако, жива ще козацька сила! – гукав Бакалець. Раптом зняв свою шапку і з силою кинув у болото, що утворилося під ногами від крові…

Бій закипів знову. Усе, що зміг пригадати Юрій перед тим, як знепритомнів, – це важкий удар палкою по голові.

Розділ ХХІ

Юрій лежав на білій сніговій постелі. І той сніг був м’якший за воду, а шовковий, як степова трава на березі річки. Він упав на той сніг з висоти і, розкинувши широко руки, занурився в нього. Поруч на снігу лежали розкидані стиглі вишні, й долоні були липкі від червоного їх соку. Раптом Юрко здогадався – це був не сніг, а білий квіт. Як все-таки гарно навкруги і тепло; пахло вишнями й весною. Тільки чого так болить голова? І нудить, мов з похмілля…

Кульчицький насилу розтулив повіки: перед очима бігла земля – минув якийсь час, доки здогадався, що його везуть на коні. Карий мчить чимдуж, поруч іще вершники у гостроверхих шапках. На руках липне не сік, а червона кров. Юрій стулив повіки: сподівався, що так голова менше болітиме.

Під час того нестримного бігу козак то пірнав у білий вишневий квіт, то знову прокидався. Сонце дедалі більше хилилося за обрій.

Коли Юрій знову розплющив повіки, він лежав коло вогнища. Було трохи легше – поспавши кілька годин на землі, біль у голові вщух, перестали нити кістки. Була ніч, зорі висипали на небо, як з мішка. Торкнувся до голови – була перев’язана.

Навколо сиділи турки. Один із них побачив, що Юрій прокинувся,