Читати книгу - "Східний синдром"

— І де вона зараз, не знаєш? — Сергій дивився полоненому в очі, тримаючи того на гачку.

— Та, кажуть, до Києва поїхала, я точно не знаю, не був із нею близьким…

Бух. Перебіжчик осів на підлогу глухо, як мішок із борошном. Різким рухом Сергій вибив із-під нього табурет, на мить втративши контроль над собою після останніх слів «укропа».

«Не був з нею близьким…»

«Не був з нею близьким…»

«Не був з нею близьким…» — відлунювало в його голові.

А хтось, виходить, був.

Був!

— Заберіть його, — кинув своїм бійцям.

Ті копняками змусили полоненого піднятись.

— Командире, я ж нічого… — Дезертир дивився на Сергія наляканими очима побитого собаки. — Я ж правда нічого…

— Пішов звідси!

Полоненого для Сергія вже не існувало. У його голові знову тенькала думка про Таню, а руки мимоволі стискалися в кулаки так, що коротко обрізані нігті впиналися в долоні. Сергій заплющив очі та глибоко вдихнув. Лють розтікалася артеріями, венами та капілярами, просочувала все його тіло. Відновивши розмірене дихання, він знову взяв до рук телефон, відкрив фотографію дружини й погладив її зашкарублим пальцем.

  ***

Вася тримався з останніх сил. Що далі котилося містом літо, що ближче підходила до його стін осінь, то сильніше йому хотілося випити.

Аня жила власним життям. Вбиралась у красиві сукні, напахчувалась дорогими парфумами, бігала на роботу, кудись зникала вечорами. Мрія відновити сімейне щастя трощилася на очах. Вася стискав кулаки й відновлював дихання, рахуючи до десяти. Пам’ятав-бо, що й сам геть не святий.

З дня на день він сновигав квартирою, тинявся містом — і ніде не знаходив собі місця. Усе було інакшим, ніж до війни. Він пробував пірнути в колишнє, «доатошне» життя, та тільки безсило плавав на його поверхні, наче поплавок. Друзі, з якими раніше було випито не один десяток літрів пива й розказано сотні жартів, стали чужими. Це довела перша і єдина зустріч. Коли намистина за намистиною була перебрана вервиця спільних спогадів, говорити не стало про що. Випускників харківської «юрки» не цікавила війна, а Вася вже не міг слухати їхні мирні теревені. Улюб­лена машина, біля якої раніше він ладен був провести цілий день, зараз перестала його слухатись і стояла напіврозібрана в гаражі — бажання ремонтувати її, складаючи заново, у Васі не було. Думка про повернення на колишню роботу викликала огиду. Після стількох пережитих смертей він, чоловік, руки якого тримали зброю, вже не міг знову перекладати папірці та отримувати прочухана від шефа.

Навіть Держпром більше не захоплював, а давив своєю бетонною величчю, вичавлював із грудей повітря. Вася завмирав перед ним — оглушена його міццю людська мурашка — і хапав ротом повітря, задихаючись, немов від серцевого нападу.

Апатія, яку він пережив після повернення зі строкової служби, була квіточками. Ягідки він збирав зараз. Відлежував боки на новому дивані (він так і не спитав, коли Аня його купила), проклацував по колу шістдесят каналів кабельного, щохвилини оновлював сторінку в соцмережі, наче боявся пропустити щось важливе. Телевізор повсякчас бубонів новини. «За минулу добу в зоні АТО загинули троє військовослужбовців, десятеро поранені…» Вася розчахував вікно й курив одну за одною. Держпром, байдужий і холодний навіть у спеку, шкірився на нього десятками вікон.

За місяць після його повернення з війни сталося багато й водночас — мізерно мало. Донька, незвично доросла й худа, мов стеблинка, кинулася йому на шию, а він гладив її по спині раптово затерплими руками й часто моргав, відчуваючи, як щемлять очі. Та ж донька закричала від болю й сахнулася від нього, коли він схопив її за шию силовим прийомом — Ліна просто тихо підійшла й торкнула батька, коли він стояв до неї спиною. Увімкнувся інстинкт самозбереження, набутий на війні, коли або ти, або тебе. Вася довго вибачався, пояснював, плакав. Здається, вона зрозуміла й пробачила його, але з того моменту стала боятися. Навіть спільна поїздка до бабусі й дідуся в Рівне не змінила ситуацію. Крига між ними не скресла. Щоразу, як Вася простягав руку до Ліни, в її очах з’являвся жах, який потім поступово пригасав.

До Харкова Вася повертався сам. Ліна залишилася в рівненських бабусі з дідусем. Трусився в потязі, сподіваючись, що до кінця літа мала забуде той дурний випадок і його совість теж затихне. А він тим часом знайде потрібні слова, щоб переконати Аню вкотре почати все спочатку.

Але Аня слухати не хотіла. Аня була щаслива з кимось іншим. Її навіть не дратувала присутність чоловіка — вона її просто не помічала. Васина апатія перероджувалась у депресію. Він не бачив перед собою мети в житті, а без мети він жити не вмів.

Якось увечері, коли Ліна вже повернулася з Рівного й ночувала в Аниної матері, Вася випив чарку горілки. Переконував себе: лише для того, щоб прогнати безсоння, яке мучило його, відколи він повернувся. Потім ще одну. Ще. Коли пляшка спорожніла на третину, а його рухи стали уповільненими та плавними, всередині Васі виросло непереборне бажання пояснити світові, що він несправедливий до нього.

Аня саме збиралася кудись бігти — туди, де іскрилися вогні, де лунала музика, де її любили й чекали. Її не цікавило, чому Вася так довго й тихо сидіть на кухні та вдає, що вечеряє. Вона не ходила — літала спальнею, куди Васі тепер було зась, шурхотіла сукнями, дзеленчала браслетами на тонких зап’ястках і навіть щось тихенько наспівувала. Він не міг розібрати слів, але знав, що пісня її — про щастя і любов. Коли дружина, цокаючи підборами, випурхнула з квартири, залишивши по собі такий знайомий і такий чужий тепер аромат парфумів від «Кензо», Вася зірвався з-за столу, схопив гроші, вручені йому матір’ю у Рівному «на перший час», і вибіг на вулицю.

Вибіг, щоб побачити, як зелена сукня дружини зникає в надрах великого чорного «джипа», як її стрункі ноги граційно переміщуються з тротуару в салон авто — Васю завжди дивувало, як їй вдається сідати по-королівськи навіть у «жигулі», у той час як інші жінки і в «мерседеси» залазили, мов розкаряки. Він рвонув до «джипа», підігрітий горілкою та гнівом, але невидимий для нього водій уже натиснув на газ і машина різко стартувала, розлякуючи дворових котів. У безсилій люті Вася підібрав кілька каштанів та пожбурив услід авто, яке везло його дружину в світ, де йому не було місця.

Помітивши на парковці синій «ланос» із шашечками таксі, водій якого дрімав, звісивши голову на груди, кинувся до нього. Різко шарпнув двері, вкинув своє камуфльоване тіло до салону й гарикнув у вухо переляканому таксисту:

— Давай за тим чорним «джипом», швидко!

— Мужик, ти здурів? — Водій ошелешено дивився на нього. — У мене замовлення, вийди з машини!

— Плачу´ за подвійним тарифом! — Вася пустив у хід остан­ній безвідмовний аргумент. — Тільки поїхали вже, давай, давай!

Таксист, огрядний чоловік за п’ятдесят із рідкою, наче підлітковою щетиною на обвислих щоках, стенув плечима та скривив обличчя в стилі «покер фейс», але мотор завів. Вася поряд нетерпляче барабанив долонями по колінах.