Читати книгу - "Східний синдром"

— Невже втекла, сучка?! — обірвавши розмову з тіткою, він метався невеличкою похмурою кімнатою, яка здавалася замалою для його кремезного тіла.

Втеча дружини не вкладалася у нього в голові. За роки, прожиті разом, він звик бачити її покірною сірою мишею без власних думок та бажань. Та ким би вона без нього була?! Двірничихою чи прибиральницею на ринку. А з ним стала без п’яти хвилин генеральшею, жила як у Бога за пазухою. Баба повинна знати своє місце! І він їй це місце давно показав, правила були їй добре знайомі. Тепер, коли вона їх порушила, хай начувається.

По-своєму Сергій любив дружину. Так люблять пухнасте кошеня чи веселе щеня, коли вони грайливо стрибають поряд, мимоволі викликаючи усмішку. Але варто кошеняті дряпнути, а щеняті дужче прикусити палець, як любов зникає і рука, яка ще недавно пестила, буде безжально й боляче карати. Покарання — це єдине, про що він міг думати. Покарання для Тані. Коли товариші засинали, він лежав, не заплющуючи очей, і прокручував у своїй уяві жорстокі картинки. Ні, вбивати її він не буде. Він лише перетворить її життя на пекло.

Повернувшись в Омськ, Сергій спершу перевернув догори дриґом усю квартиру. Думав, що Таня забрала з собою чи навіть продала все цінне, що було в зоні її доступу. Однак дорога техніка стояла на своїх місцях, у шафі висіли всі сукні й шуби, а її прикраси, яких вона ніколи не знімала, — золоті сережки, ланцюжок із масивним кулоном, що ховав усередині його фотографію, та обручка, — лежали в різьбленій дерев’яній скриньці в шафі. Зникли тільки Танині документи та лижний костюм, якого він купив їй минулого літа для поїздки в гори. Сергій узяв обручку — біле золото, гравірування ініціалів подружжя «СС+ТС = любов» на внутрішньому боці — саме такі наказував Тані замовити їм обом на десяту річницю шлюбу, покрутив її на мізинці й швиргонув у коридор через усю квартиру, вклавши в цей жест усю свою злість. Його обручка залишалася на безіменному пальці.

Упевнившись, що втеча дружини була спланованою, він узявся збирати інформацію. До органів звертатися не став — навіщо, сам розбереться, це тепер для нього справа честі. Та й виносити таке на люди не вважав за потрібне, навіть більше — вважав це своєю ганьбою. Якому чоловікові захочеться зізнатися знайомим чи колегам, що від нього втекла дружина? Про те, що Таня могла втекти не сама, він навіть не думав — не сумнівався, що вона не могла знайти собі бодай когось під тим цілодобовим контролем, яким він її оточив. Хоча… хтозна… Якщо виявилось, що вона здатна на втечу, цілком можливо, що Таня схитрувала і якимось дивом завела собі коханця. Такий сором він тим паче розголошувати не стане. Коли знайде обох, його порішить одразу, а вона… вона ще пошкодує, що живе.

За тиждень Сергій спромігся дізнатися, що Танин слід губиться десь у Києві, в Україні, де він ніколи не був. Спершу він поривався їхати туди сам, але ситуація загострювалася, і про поїздку в Київ для нього не могло бути й мови. Утім, наприкінці лютого 2014 року він таки опинився в Україні — у тоді ще формально українському Криму. Тут їх називали «зеленими чоловічками» і «ввічливими людьми». Що ж, нехай. Сергій просто виконував наказ і робив свою роботу, яка принаймні на деякий час відволікала його від думок про дружину-втікачку. Він знав, відчував, що вона там, за якихось вісімсот кілометрів, хоч і не міг зараз її дістати. Прийде час, і вони зустрінуться. Неодмінно. Слово честі російського офіцера.

Коли згодом Сергій поїхав на Донбас, він і подумати не міг, що Таня буде зовсім поруч. Не міг уявити, що його тиха, боязка дружина сунеться сюди, у самісіньке пекло. Він знову просто робив те, що вмів найкраще в житті, — воював, залишивши помсту на десерт. Одного дня йому подзвонила Комета і, захлинаючись від обурення й люті, розповіла, що щойно бачила «його Таньку» в новинах по телевізору. Буцімто Танька носить укропську форму і працює в укропів пара­медиком на Донбасі.

— Тварюка така, Серьожо! Ну ти тільки подумай! Хто б знав, що вона на таке здатна! Пригріли ми з тобою зміюку, так вона мало того, що тобі так по-чорному віддячила, так ще й поїхала туди людей вбивати! І що ото в неї в голові, Серьожо? Що, я тебе питаю? — голосила в слухавку шокована тітка. — Що ти мовчиш? Ти мене чуєш?

— Чую, — хрипко відповів, намацав пальцями сигарету в пачці в кишені штанів. — Ти впевнена, що то вона?

— Вона, вона! Сам подивись, у сьогоднішньому випуску новин на НТВ. Стоїть, щаслива вся така, ще й либиться. Це не можна просто так залишати, Серьожо, це ж прямий удар по твоїй кар’єрі — мати таку дружину! Ну що ти знову мовчиш? Треба щось ро…

— Я почув тебе, — відрубав, натиснув відбій. Комета зникла з його ефіру. Нарешті витягнув сигарету, клацнув запальничкою, затягнувся. Доки він курив, перед ним сідало за обрій гаряче оранжеве сонце Донбасу.

Наступні новини про дружину, як повелось, Сергій отри­мав теж випадково. Він уже рік скнів на Донбасі. Тут на нього дедалі частіше навалювалась така туга та безнадія, що він поривався кинути цей шматок понівеченої землі, яка особисто для нього нічого не важила, звільнитися з армії та поїхати назавжди кудись, де цілий рік сонячно, де ростуть пальми та оливи, де щовечора можна пити терпке і п’янке вино, а потім пірнати в ліжко до жінки, такої ж гарячої, як нічне повітря за вікном. Але коли в його уяві виринала примарна жагуча жінка, її одразу витісняли думки про Таню. Згадувати її повсякчас Сергія змушувала не любов, а почуття ображеного самолюбства. Його чоловіче его прагнуло відплати за всі Танині гріхи, тож інформація, яку він отри­мав від «укропського» дезертира, його дуже потішила. Тіло в «піксельці», яке добровільно прийшло з іншої сторони, ледве переставляючи ноги та плутаючи слова від кількості вжитого алкоголю, наступного ранку, протверезівши, розказало багато цікавого.

— Знаєш її? — Сергій звично відкрив на телефоні фотографію дружини й тицьнув під ніс перебіжчикові, який зі слідами засохлої крові на обличчі сидів перед ним на табуреті.

Це фото з їхнього останнього літа разом він зберіг спеціально для того, щоб показувати полоненим «укропам». На ньому Таня у червоному закритому купальнику стоїть біля басейну на якійсь вечірці, куди їх запросили Сергієві друзі. Поза напружена, обличчя закам’яніле. Вона не знає, де подіти руки, тому просто зчіпляє їх перед собою. Навіть через екран телефону Сергій відчуває запах, що точиться від дружини, — запах страху. Такою він її по-своєму й любив. Досі жоден полонений не визнав (чи не зізнався), що знає про жінку на фото бодай щось.

— Ану-ну… — видихнув «укроп» вчорашнім перегаром і примружив очі, роздивляючись фото. — Наче схожа на нашу колишню медичку, «Скелю», але без форми чорт розбереш, тут вона інша.