read-books.club » Сучасна проза » Східний синдром 📚 - Українською

Читати книгу - "Східний синдром"

173
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Східний синдром" автора Юлія Ілюха. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 56
Перейти на сторінку:
class="p">— Ну давай, давай же, що ти мнихаєшся!

«Джип» уже геть зник із виду, коли вони виїхали з двору.

— Дожени його, я тебе прошу… — не прокричав, а прохрипів Вася.

Водій таксі зітхнув і втопив педаль газу в підлогу авто. «Ланос» вистрибнув у потік машин і почав маневрувати серед них. Вася витягував шию вперед, виглядаючи «джип», який нахабно викрадав ту, що належить йому перед Богом і людьми. Врешті він помітив його блискучий чорний зад на другому світлофорі. Тепер їх відділяло лише кілька машин.

— Попався! — видихнув Супрунчик і відкинувся на спинку сидіння. Очима він продовжував пасти «джип». — Тепер не загуби їх, — кинув таксисту, не повертаючи до нього голови.

Той скосив очі на Васю, похитав головою і пробурмотів у рацію про відмову від попереднього замовлення. Його великий живіт, придавлений кермом, важко здимався з кожним подихом. Цей нервовий чоловік у камуфляжі його непокоїв і дратував. До того ж від пасажира відчутно пахло спиртним, а він, як давно закодований алкоголік, ненавидів цей запах, який нагадував про минулі гулянки й немов запрошував їх повторити. Але гроші є гроші, тому таксист мовчки прилаш­тувався за «джипом». Вася знову подався корпусом уперед, намагаючись щось розгледіти крізь тоноване заднє скло позашляховика, і матюкнувся, так нічого й не побачивши.

Проїхавши кілька кварталів, «джип» зупинився перед рестораном. Парковка перед ним була забита дорогими машинами. Супрунчик вискочив із «ланоса», коли Аня зі своїм супутником — високим брюнетом у діловому костюмі та сонцезахисних окулярах — уже зникли за дверима.

Вася біг до ресторану і кляв останніми словами таксиста, який не зміг наздогнати «джип» після останнього світлофора, а тепер ще й відмовився заїжджати на парковку. Шарпнув двері, залетів усередину — і вперся у кремезного чорнявого молодика, який заступив йому дорогу.

— Вибачте, у нас дрес-код, у такому вигляді не можна, — спокійно сказав молодик.

— У якому це — такому? — Вася зробив ще крок уперед, але молодик випнув уперед груди, не даючи йому пройти.

— Правила розміщені он там. — Охоронець кивнув на стіну зліва, де висіла якась табличка. — Отак, — він знову кивнув, цього разу на Васину форму, — не можна.

— Та хто ти такий, щоб розказувати тут, що мені можна і що не можна?! — скипів Супрунчик і відштовхнув ­охоронця.

Але тут одразу, наче нізвідки, перед Васею з’явився ще один — такий же кремезний і ввічливий, як і перший, але блондин.

— Вибачте, але вам краще завітати до нас іншим разом, — сказав другий молодик.

— Та пішов ти зі своїми порадами!

Вася хотів відштовхнути і його, але раптом обидва охоронці кинулись на нього, заламали руки й потягли до виходу. Супрун­чик натужно сопів і намагався вирватися, але силова перевага була не на його боці. Вони силоміць виштовхали його аж на парковку — і кинули. Вася упав важко, як мішок із картоплею, але одразу ж піднявся, збираючись знову спробувати потрапити до ресторану.

— Мужик, тобі по-хорошому пояснили: іди звідси, сьогодні не твій день, — почав чорнявий.

— Проспися вдома, — закінчив білявий.

Вася мовчки хотів пройти повз них, але перший штовх­нув його плечем і перехопив руку Супрунчика занесену для удару, у той час як другий несподівано сильно вдарив його під дих. Вася зігнувся й осів на асфальт.

— Мужик, може, годі гратися, га? Тобі ж гірше буде. — Брюнет притримував його за комір кітеля і говорив прямісінько у вухо: — Ясно ж дали зрозуміти, що всередину ти не потрапиш, чого ти настирний такий?

— Дружина там моя… — просичав Вася. — Суки… ­пустіть…

— Ну вибач, мужик, удома з дружиною треба розбиратися, а не тут, затямив? — підійшов блондин і м’яко додав, немов виправдовуючись: — Робота в нас така… Давай-­давай, підіймайся і шуруй з Богом…

Обидва співчутливо поплескали Васю по спині й віді­йшли до дверей ресторану, про всяк випадок не зводячи з нього очей. Супрунчик залишився на місці. Він обхопив голову руками, посидів так якийсь час, потім натужно піднявся і пішов, похитуючись, до «ланоса», який досі чекав його біля в’їзду на парковку.

Таксист за час чекання наче ще більше вгруз своїм огрядним тілом у сидіння авто. Він зосереджено жував булку й тільки скосив очі на Васю, коли той сів поруч.

— Куди тепер? — спитав флегматично, без тіні цікавості.

Вася помітив, як недожовані крихти посипалися з набитого рота водія на надутий живіт, і його аж пересмикнуло від огиди.

— На «Пушкінську», там вийду, — кинув, не дивлячись на водія, і відвернувся до вікна.

Таксист запхав останній шмат булки до рота, витрусив руки й завів мотор. Надворі вже сутеніло. Колись Вася любив цей непевний час, коли починали вмикатися ліхтарі й усе навколо: люди, будинки, дерева — здавалося інакшим, ніж удень, трохи чарівним і казковим, як у дале­кому дитинстві. Війна відучила його любити сутінки, і зараз, дивлячись на вогні міста, які наче підморгували йому за вікном, Вася знову почувся розгубленим маленьким хлоп­чиком. Гнів, лють, злість, які ще кілька хвилин тому сколихнула в ньому тепер остаточно підтверджена зрада дружини, зникли, залишивши по собі спустошення та вселенську втому. Відчуття розгубленості в цьому знову чужому місті, у власному житті, яким треба було якось ­керувати, немов автомобілем, що втратив управління на крутому повороті, не покидало Васю з моменту повернення з фронту. І Анина поведінка, Анина зрада була тією карткою, падіння якої могло зруйнувати весь картковий будинок, який насправді був не будинком, а Васиним життям. Супрунчик не знав, що робити далі, та й не хотів зараз про це думати. Розплатившись із таксистом — за подвійний тарифом, як і обіцяв, — він блукав центром, заходив у якісь генделі, замовляв «п’ятдесят коньяку» — і знову йшов у пошуках пригод.

Ближче до півночі замовив американо. У голові гуло, й картинки нічного міста плутались, рябили перед очима. За сусіднім столиком сиділа компанія — кілька молодих хлопців та галасливі дівчата. Вася курив, запивав дим кавою, намагаючись сфокусуватися на плазмі на стіні, яка весь час кудись від нього відпливала.

— …укроп грьобаний, с’єзділ на сафарі, а тєпєрь к нам пріпьорся… — долинув до Васі уривок фрази російською.

Він повернув голову. Хлопець за сусіднім столиком продовжував щось говорити й дивився прямо на нього.

Вася допив каву одним ковтком. Плазма смикнулася і завмерла. Хміль вивітрився миттєво.

Стілець відкинув його пружно, наче м’яч. Занесений у стрибку кулак опустився прямо на обличчя незадоволеного укропами хлопця. Вася черкнув по його зубах кісточками, роздираючи їх у кров, перед тим як той звалився на підлогу разом зі стільцем, тягнучи за собою стіл.

— Ві-і-і-і-і-і… — одна з дівчат заверещала тонко й високо, як недорізане порося.

Інший хлопець кинувся на Васю, але той ударив його ліктем у живіт, і він переломився, впав на підлогу. Перший стояв рачки біля дівчачих ніг і мотав головою, спльовуючи кров. Вася підскочив до нього та з розмаху садонув ногою. Він завив і скрутився, прибравши позу ембріона.

Чорнява барменша за стійкою намагалася пальцем натиснути потрібні кнопки на екрані смартфона, але її руки дрижали і маніпуляція ніяк не вдавалася.

— Та викличте ж нарешті поліцію! — верескнула котрась із дівчат і зайшлася риданням.

Ця репліка

1 ... 41 42 43 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Східний синдром», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Східний синдром"