Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

На цю посаду його призначив Тимчасовий уряд за рекомендацією Центральної Ради. Ця синекура не призвела до входження галицьких і буковинських територій до складу планованої автономної України. Після невдалого червневого наступу російської армії в Галичині війська Центральних держав контратакували і відновили контроль майже над всіма окупованими територіями Австро-Угорщини, у тому числі над Буковиною. Згідно з таємними домовленостями в рамках Берестейської угоди між Києвом та Віднем у лютому 1918 р., Австрія зобов’язувалася створити український коронний край на базі Східної Галичини і Герцогства Буковина. Однак влітку австрійський уряд відмовився від своєї обіцянки.

Нова активізація буковинського питання відбулася восени 1918 р., в момент очікуваного виходу Австро-Угорщини із війни та пов’язаних із цим внутрішніх перетворень Габсбурзької держави. 14 жовтня в Чернівцях були скликані Народні збори румунів Буковини, на яких створили Національну раду і Виконавчий комітет. А вже 3 листопада Велике народне віче буковинських українців ухвалило рішення про приєднання української частини Герцогства до ЗУНР. 6 листопада останній австрійський президент Буковини граф Йозеф Ецдорф передав владу представникам двох національних рухів. За взаємною згодою румунську частину герцогства очолив депутат австрійського парламенту Аурел Ончул, а українську — представник УНРади ЗУНР Омелян Попович.

Розподіл Буковини не входив у плани румунської Національної ради. Її делегати закликали до краю армію Румунії. У першій половині листопада королівські війська захопили Чернівці та встановили контроль над усім герцогством. Загальний з’їзд Буковини, проігнорований більшістю українських представників, одностайно ухвалив декларацію про об’єднання із Румунією. Аурела Ончула, який протестував проти окупації співвітчизниками української частини Буковини, румунські війська інтернували і Відправили до Ясс.

Розпад Австро-Угорщини відкрив перед Румунією широкі перспективи: у листопаді 1918 р. королівство повернуло собі Бухарест і всі захоплені раніше землі Волощини. Протягом січня-квітня 1919 р. румунські війська окупували частини колишнього Угорського королівства: Трансильванію і більшу частину Закарпаття. Навесні цього ж року в Румунії з’явилися легітимні підстави для загарбання територій сусіда: Антанта благословила Бухарест на боротьбу проти вогнища світової революції в центрі Європи: Угорської Радянської Республіки. Тоді ж почали оформлюватися союзницькі відносини Румунії з Польщею: обидві держави боролися проти комуністів. Тактичним супротивником польсько-румунського альянсу виявилася ЗУНР, територія якої розділяла союзників. У квітні 1919 р. польський генеральний штаб заохочував Румунію розпочати бойові дії проти Галицької армії. Поляки пропонували, щоб румунські війська атакували тимчасову столицю ЗУНР Станіславів і вийшли на з’єднання з польськими силами у Львові. Румуни підтримували Польщу, але оглядалися на стриману позицію Верховної Ради Антанти. 25 травня 1919 р. румунські війська обмежилися окупацією галицького Покуття. Це зіграло певну роль у розгромі Армією Галлера ЗУНР. Румунська окупація Покуття тривала до серпня 1919 р., після чого цю територію передали Польщі.

Верховна Рада Антанти погодилася із включенням до Румунії більшості захоплених нею територій колишньої Австро-Угорщини. Приєднання Буковини було санкціоновано Сен-Жерменською угодою 10 вересня 1919 р., а Трансильванії — Тріанонським договором від 4 червня 1920 р. Північним сусідом Румунії на ділянці Закарпаття стала Чехословаччина. 1921 р. між цими державами відбувся обмін невеликими ділянками закарпатських територій. Таким чином оформилася західна ділянка майбутнього українсько-румунського державного кордону, вона ненадовго зникла лише під час Другої світової війни.

Припинення бойових дій на початку 1920-х рр. не означало розв’язання територіальних суперечностей на сході Європи. Протягом усього міжвоєнного періоду СРСР не визнавав законності перебування колишньої Бессарабської губернії у складі Румунії. Свої територіальні зазіхання більшовики почали розглядати в контексті молдавського національного питання. 12 жовтня 1924 р. у складі Української СРР на лівобережжі Дністра була створена Автономна Молдавська СРР, пізніше перейменована на Молдавську АРСР. Столиця автономії перебувала в Балті, згодом у Тирасполі. Від імені Молдавської АРСР Москва висунула територіальні претензії на румунську Бессарабію.

Зміцнення Радянського Союзу не могло не турбувати Бухарест. 1938 р. в Румунії відбулася адміністративно-територіальна реформа. Держава була поділена на 10 цинутів. Для підкреслення неподільності румунської території кордони цинутів не збігалися з історичними кордонами областей і повітів та не відповідали етнічним або економічним реаліям. Цинут «Сучава» був утворений із територій, які до Першої світової війни входили до складу трьох різних держав: австрійської Буковини, російського Хотинського повіту Бессарабії та Дорогойського жудця Румунії. Кордон, що колись відділяв Румунію від Бессарабії, був розмитий створенням цинутів «Прут» і «Дунай» на обох берегах річки Прут. Повністю на бессарабській території вміщувався лише цинут «Дністер».

Побоювання Румунії виявилися недаремними. Згідно із секретним додатковим протоколом до Пакту Молотова—Ріббентропа 23 серпня 1939 р. Бессарабія належала до сфери інтересів СРСР. Практично одразу після завершення радянсько-фінської війни навесні 1940 р. Москва розпочала дипломатичний тиск на Бухарест. Німеччина, зберігаючи дружні відносини з СРСР, відмовилася гарантувати безпеку Румунії. У червні Молотов заявив німецькому послу в Москві Вернеру Шуленбургу про намір СРСР у найближчому майбутньому приєднати не тільки Бессарабію, але й Буковину, зважаючи на проживання там українців. Така постановка питання здивувала німецьке керівництво, адже Буковина, на відміну від Бессарабії, ніколи не належала Росії, за винятком нетривалих періодів окупації під час Першої світової. У пошуках компромісу сторони погодилися, що Радянський Союз має право на Північну Буковину, де більшість населення справді становлять українці. 26 червня Молотов висунув румунському уряду ультиматум з вимогою передати СРСР Бессарабію та Буковину в кордонах згідно із доданою картою. Поступка Буковиною подавалася як «часткова компенсація за збитки», нібито заподіяні Радянському Союзу і населенню Бессарабії 22-річним румунським пануванням. У разі відмови від територіальних поступок Молотов погрожував війною. Генштаб Червоної армії і справді планував військове вторгнення, але за кілька годин до початку операції король Румунії Кароль II прийняв ультимативну ноту радянської сторони та передав Бессарабію і Північну Буковину СРСР.

Після окупації румунських земель влітку 1940 р. постало питання про їх інтеграцію в адміністративно-територіальну структуру СРСР. 2 серпня було проголошено створення на території Бессарабії Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки. По суті, Молдавська АРСР у складі України виконала свою функцію. Її територію розділили між Одеською областю УРСР (околиці Балти) та Молдавською РСР (околиці Тирасполя). Таким чином, у складі Молдови опинилося лівобережжя Дністра, відоме пізніше як Придністров’я. 7 серпня на частині окупованих румунських територій були створені нові області УРСР: Чернівецька та Аккерманська. Чернівецька область була утворена на частині території цинуту «Сучава», який увійшов до складу УРСР. Крім Північної Буковини, у складі області опинилася частина Північної Бессарабії (Хотинщина) і район румунського міста Герца, який ніколи перед тим не належав ні Росії, ні Австрії. Аккерманську область (пізніше Ізмаїльська) створили на основі Ізмаїльського жудця цинуту «Дунай» та Аккерманського жудця цинуту «Дністер». Передача Україні частин Бессарабії (Буджаку на півдні та