Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

князівство втратило великі території, переважно ті, де поряд із румунами-молдаванами проживали предки українців. 1775 р. Австрійська імперія анексувала Буковину, а 1812-го Росія забрала собі Бессарабію, у тому числі й Буджак. Процес інкорпорації імперіями захоплених територій врешті завершився створенням окремих адміністративних одиниць: Герцогства Буковина і Бессарабської губернії. І там, і там румунсько-молдавське населення сусідило з українцями. Відносну кількісну перевагу українці мали на території Північної Буковини, а також у Північній Бессарабії (Хотинський повіт). Тим часом, процеси румунського національно відродження призвели спочатку до об’єднання Молдавії і Волощини у єдине князівство (1859 р.), а потім до створення на цій основі вже незалежного королівства Румунія (1881 р.) зі столицею у Бухаресті. З точки зору румунського керівництва, за кордоном королівства залишалися ще не возз’єднані землі румунського народу. До них зараховували російську Бессарабію та регіони Габсбурзької монархії: Буковину (в Австрії) і Трансильванію (в Угорщині).

Чи не першу програму українсько-румунського територіального розмежування сформулював підданий Австро-Угорщини Аурел Поповічі, етнічний румун. 1906 р. він представив проект федеративної перебудови двоєдиної монархії у Сполучені Штати Великої Австрії. Поповічі бажав перетворення Габсбурзької монархії з держави двох народів (німців та угорців) на місце національного самовизначення всіх різномовних підданих імператора. Проект передбачав поділ держави на 15 автономних національних штатів із вкрапленнями автономних етнічних анклавів. Зокрема, австрійська Галичина підлягала розподілу на польську (західну) та українську (східну) частини. Розподіл чекав і на Буковинське герцогство: північна його частина відходила до складу української Східної Галичини, а південна — до складу румунської Трансильванії. Столиця Буковини Чернівці залишалася на румунському боці. Трохи західніше Трансильванія розмежовувалася із Закарпаттям. Останнє також мало відійти до Східної Галичини. Проект загалом був підтриманий ерцгерцогом Францом-Фердинандом, але через опір угорців так і не реалізований.

Поворотним моментом для національних проектів у Східній Європі стала Перша світова війна. Буковина одразу перетворилася на арену боїв між російською та австро-угорською арміями. Протягом 1914—1917 рр. цей австрійський край чотири рази повністю або частково переходив з рук у руки. Румунія не могла залишитись осторонь баталії, адже йшлося про боротьбу коаліцій, до членів яких Бухарест однаково мав територіальні претензії. Підтримка Центральних держав давала підстави розраховувати на приєднання Бессарабії. На боці Антанти очікувався більш солідний приз: Трансильванія і Буковина. Вражене стрімким наступом генерала Брусилова, румунське керівництво остаточно зважилося пов’язати себе з Антантою. У серпні 1916 р. Румунія оголосила війну Австро-Угорщині. Початкові успіхи румунських військ у Трансильванії були перервані контрнаступом Центральних держав. Наприкінці жовтня румуни втратили столицю, а до кінця 1916 р. вороги окупували всю Волощину. Від захоплення Австро-Угорщиною також молдавської частини королівства врятувала російська армія, яка сформувала Румунський фронт. Тимчасовим місцем перебування королівського уряду стали Ясси.

Наступний рік приніс Антанті суцільні розчарування на Східному фронті. Лютнева російська революція, хоч і не означала виходу Петрограда із війни, але значно послабила його бойову міць. Натомість після Жовтневого перевороту 1917 р. Росія вже не бажала більше воювати з «німцем». Короткий час Антанта сподівалася на збереження Східного фронту принаймні під егідою УНР. Але необхідність відбиватися від більшовиків призвела до примирення Києва з Центральними державами. У лютому 1918 р. Румунія залишалася єдиною державою-союзником Антанти в цій частині Європи. Як і УНР, вона не виправдала надій Франції та Великої Британії, уклавши сепаратний мир з Центральними державами. За умовами Бухарестського мирного договору 7 травня 1918 р., Румунія погоджувалася на низку територіальних та економічних поступок Центральним державам. Єдиною втіхою для переможених стала згода Центральних держав на окупацію Румунією російської Бессарабії.

Тим часом територія Російської імперії була місцем «параду суверенітетів» народів, що її населяли. У листопаді 1917 р. Центральна рада III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки. На молдавсько-румунській ділянці межі УНР охоплювали Подільську і Херсонську губернії. У тому ж місяці в Кишиневі (адміністративному центрі Бессарабської губернії) утворилася Крайова рада — Сфатул Церій. Перший час Київ підтримував ініціативи бессарабських молдаван. 15 грудня Сфатул Церій проголосив Бессарабію Молдавською Народною Республікою (МНР) у складі федеративної Росії. Поки УНР і МНР мислилися як автономні частини демократичної Росії, проблема територіального розмежування не стояло гостро. Михайло Грушевський вважав, що питання національних прав українців Бессарабії буде вирішене за згодою з демократичним молдавським урядом.

Однак агресивна політика більшовиків поставила хрест на проекті демократичного перетворення Росії. УНР проголосила незалежність. Сфатул Церій запросив у країну румунські війська. 9 квітня 1918 р. Сфатул Церій проголосував за приєднання МНР до Румунії. Такий поворот подій не влаштовував Центральну Раду. У Києві заявили про неправомірність румунської анексії МНР. Україна запропонувала вирішувати бессарабське питання через розподіл краю за етнічною ознакою на основі вільного самовизначення бессарабського населення. Уряд Павла Скоропадського зайняв ще більш жорстку позицію. На думку міністра закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка, було необхідно вимагати входження до складу України всієї території Бессарабії на правах автономії. Митна війна, яку уряд Скоропадського застосував проти Румунії, не принесла бажаних результатів. Тим часом румунські війська і прикордонники зайняли міцні позиції на правобережжі Дністра. Директорія УНР, яка прийшла на зміну гетьманському режиму, намагалася зайвий раз не ускладнювати відносин із Румунією. Під час ведення бойових дій 1919 р. українським підрозділам доводилося неодноразово переходити на румунський бік Дністра під натиском більшовицьких військ. Загалом Румунія займала щодо УНР позицію нейтралітету. У документах, підготовлених для української делегації на Паризьку мирну конференцію, містилися територіальні претензії, суголосні з вимогами Центральної Ради: Хотинщина на півночі Бессарабії та Буджак на півдні.

Уряд Леніна у Москві так само не визнав входження Бессарабії до Румунії. У березні 1918 р. більшовики, погрожуючи збройним вторгненням, змусили румунський уряд підписати угоду про виведення своїх військ з Бессарабії протягом 2 місяців, але австро-німецький наступ в Україні нівелював дану загрозу. Навесні 1919 р., переслідуючи частини Армії УНР на Поділлі, більшовицький Український фронт вийшов на берег Дністра. Терміново було проголошено Бессарабську радянську республіку, розпочалася підготовка до походу на Кишинів. Однак антибільшовицькі повстання в Україні, контрнаступ Армії УНР та Добровольчої армії Денікіна поховали і ці плани. Анексію Бессарабії Румунією було санкціоновано Паризьким протоколом від 28 жовтня 1920 р. УНР і УСРР не визнали цього акту.

Незважаючи на військову поразку, Перша світова війна принесла для Румунії значно більше, ніж можна було сподіватися: розпалися країни, до яких Бухарест мав територіальні претензії, причому як на боці Антанти, так і Центральних держав. Про приєднання російської Бессарабії вже було сказано, тепер простежимо долю австро-угорських Буковини і Трансильванії. У квітні-липні 1917 р. крайовим комісаром російського окупаційного Галицько-Буковинського генерал-губернаторства був український історик і політик Дмитро Дорошенко.