Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

Керівництво українського підпілля надзвичайно вороже сприйняло появу радянських партизанів у західноукраїнському регіоні, наголошуючи на тому, що ті провокують німців на репресії проти українських сіл, знищують національно свідому інтелігенцію й селян, паралізують розгортання українського визвольного руху, грабують українське населення й поширюють комуністичну пропаганду.

На початку 1943 р. радянське партизанське командування констатувало наростання опору з боку націоналістів. Керівництво ОУН(б) на Волині та Поліссі поставило своїм збройним загонам завдання витіснити червоних партизанів за лінію Прип’яті. Через відсутність у той час в оунівців озброєних груп, більших за сотню, у боротьбі з партизанами довелося активно задіяти сільську самооборону, яка нападала на поодинокі групи радянських вояків, унеможливлювала діяльність червоної розвідки, ускладнювала харчування та пересування партизанів.

Перші сутички між боївками ОУН(б) і червоними партизанами відбулися в листопаді 1942 р., а більші бої розпочалися наприкінці лютого 1943 р. 20 лютого сотня Г. Перегіняка атакувала табір радянських партизанів неподалік від села Заморочне Рівненської області. Повстанці спалили частину бараків, захопили коней та вози з продовольством, папером, шкірами й застрелили 15 партизанів.

У відплату за напади оунівців та опір сільської самооборони з’єднання С. Ковпака 25 лютого 1943 р. спалило кілька сіл у Людвипільському та Костопільському районах.

З 20 травня до 1 серпня 1943 р. територією рівненського Полісся, яку контролювали повстанці, пройшло рейдами партизанське з’єднання І. Федорова. Під час цього походу партизани вбили 163 українських патріотів.

Мірою розбудови структур УПА поступово посилювалася боротьба з радянськими партизанами й за панування та вплив у регіоні. Намагаючись залякати українських повстанців терором, Т. Строкач 22 квітня 1943 р. віддав наказ за кожного вбитого партизана ліквідувати 15 націоналістів. Цілком зрозуміло, що ця помста «наздоганяла» не стільки упівців, скільки селян, які підтримували самостійницький рух.

13 травня 1943 р. УШПР дещо переглянув тактику поведінки щодо УПА. У наказі командирам з’єднань В. Бегмі, І. Щитову, С. Малікову, О. Сабурову, О. Федорову, Я. Мельнику було акцентовано на необхідності знищувати ті загони УПА, які нападали на партизанів, а також ліквідовувати командирів інших загонів, тоді як рядових намагатися деморалізувати або перетягнути на свій бік, роззброювати тощо.

З початку червня 1943 р. на Правобережну Україну починають передислоковуватися найбільш боєздатні з’єднання радянських партизанів зі Східної України та Білорусії. Партизани застосували нову тактику: намагалися заволодіти великими лісовими масивами, створити власні аеродроми, склади й бази, мобілізувати до своїх загонів місцеве чоловіче населення, заперечуючи факт свого підпорядкування Кремлю й стверджуючи, що ведуть боротьбу «за суверенну соборну Українську Державу з демократичним устроєм».

З огляду на таке розгортання подій командування УПА передислокувало свої найбільші з’єднання на Полісся, у райони річок Прип’ять, Стир, Случ, Горинь, Ствига, Стохід, намагаючись утримати лісові масиви й не допустити просування червоних партизанів із Поділля й південної Волині на Полісся, а з Білорусії — на Волинь. 15—18 червня 1943 р. важкі бої тривали між загонами УПА й партизанськими з’єднаннями Кам’янець-Подільської області під командуванням С. Олексенка й І. Щитова, які намагалися прорватися зі Славутських і Шепетівських лісів на кордон Білорусії та України, до партизанських баз та аеродромів, створених з’єднанням О. Сабурова. Як було зазначено в партизанських радіограмах, червоних атакували й оточили великі сили УПА. Після триденного бою партизанам із відчутними втратами довелося повернутися на південь.

У червні 1943 р. розпочався відомий рейд до Карпат Сумського партизанського з’єднання С. Ковпака. Просуваючись із території Білорусії на українське Полісся, ковпаківці увійшли на території, контрольовані повстанськими загонами. Завдяки дипломатичному таланту комісара з’єднання С. Руднєва червоним партизанам вдалося домовитися про безперешкодний рух територією Волині й Полісся до Карпат. Однак уже в Галичині, де на той момент іще не було створено УПА, радянські партизани, забувши про домовленості, вдалися до терору проти націоналістичного активу в селах, грабунків і підпалів майна українських селян. Намагаючись захистити мирне населення від партизанського терору й усвідомлюючи слабкість німецьких військ у дистрикті Галичина, керівництво ОУН із 15 липня 1943 р. віддало наказ розпочати формування загонів Української народної самооборони (УНС). Уже в серпні 1943 р., коли основні сили ковпаківців були-таки розбиті німецькими формуваннями в Карпатах, загони УНС «добивали» розрізнені групи партизанів, що прямували на північ. Однак фактично масштабні бої між УНС і радянськими партизанами в Галичині розпочалися тільки восени 1943 р.

Тим часом на Волині в липні 1943 р. відбулася найбільша битва між УПА й червоними партизанами. Це була спроба ліквідувати загін імені Ф. Михайлова Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання, який сформувався на території сучасної Хмельницької області наприкінці 1942 р. У січні 1943 р. загін на чолі з командиром А. Одухою та комісаром Г. Кузовковим вийшов на Полісся до баз з’єднання О. Сабурова та Д. Медвєдєва. Поповнившись офіцерськими кадрами, зброєю й особовим складом, цей загін у лютому 1943 р. вирушив на південну Волинь, у район Кременця, Славути, Шумська й Острога, щоб закріпитися в місцевих лісових масивах, де саме починали формуватися загони воєнної округи «Богун». Дорогою партизани атакували кілька груп сільської самооборони, а також роззброїли й розбили шість відділків української поліції. Командування лісової армії ухвалило рішення про ліквідацію або витіснення загону А. Одухи з його баз у лісі коло села Теремне на кордоні Рівненської, Тернопільської й Кам’янець-Подільської областей.

Акція проти червоних розпочалася на світанку 25 липня 1943 р. Радянські партизани разом зі своїми союзниками-поляками мали гарно укріплені й заміновані табори на горі в лісі. До акції проти них було стягнуто курені Осипа й Крука, на допомогу яким надіслали загони місцевої самооборони й окрему сотню Острого. Після цілоденного бою повстанці, не здобувши табір, почали обстрілювати його з мінометів. Уночі партизани здійснили невдалу спробу прорватися, але не зуміли. 26 липня 1943 р. упівці знову безуспішно спробували взяти табір штурмом. Урешті-решт у ніч на 27 липня 1943 р. партизанам вдалося вирватися з оточення й відійти в напрямку Полісся. Повстанці увійшли в табір, але там на них чекали заміновані «трофеї», на яких підірвалося 5 осіб, зокрема й курінний Осип. Загалом, як можна зрозуміти із суперечливих звітів обох сторін, повстанці в боях могли втратити від 34 до 250 убитими й пораненими, а радянські партизани — від 12 до 100 вбитими й пораненими. Очевидно, що справжні втрати становили 12 до 34 на користь партизанів, які оборонялися. Однак, незважаючи на більші втрати, повстанцям вдалося витіснити червоних із лісу й очистити свій тил від ворога. Радянські партизани розцінювали битву коло Теремна як найбільший бойовий досвід