Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

потребували співпраці з Німеччиною, на неї погоджувалися (доволі часто навіть на шкоду своїм іміджевим інтересам); коли поставала потреба заощадити сили, зберігаючи нейтралітет, націоналісти займали вичікувальну позицію; але коли обставини вимагали боротьби з Рейхом, УПА вела цю боротьбу жорстоко, масштабно й безкомпромісно. Документи однозначно свідчать про те, що повстанський рух, організований і очолюваний бандерівською ОУН, тривалий час мав антинімецький характер; що нацисти з 1942 р. саме в українських націоналістах бачили найбільшу загрозу своєму пануванню в краї.

УПА зробила максимум того, що в такій ситуації могла зробити партизанська армія за відсутності зовнішньої підтримки. Від гітлерівців було звільнено значну територію, на якій не функціонувала окупаційна адміністрація. Повстанці зривали поставки сільськогосподарської й промислової продукції та сировини; визволяли людей, яких гітлерівці планували вивезти до Німеччини; знищували засоби комунікації й убивали представників цивільної адміністрації, дезорганізовували місцеву поліцію тощо. Тому, на наш погляд, цілком закономірно було б визнати, що ОУН і УПА зайняли свою почесну сходинку в ієрархії борців за свободу України та її звільнення від гітлерівського панування.

Українська головна визвольна рада

(І. Патриляк)

Швидке розгортання українського визвольного руху поставило на порядок денний питання створення загальнонаціонального керівництва боротьбою українського народу за державність. Наприкінці 1943 р. у середовищі Головної команди УПА виникла ідея формування прототипу національного уряду в підпіллі. У цей період УПА досить швидко розросталася, приймаючи до своїх лав усе більше й більше людей із різними політичними переконаннями: від націоналістів до соціал-демократів. ОУН(б) щоразу складніше було репрезентувати весь спектр політичних поглядів українства, тож навесні 1944 р. під патронатом керівництва збройного підпілля було створено ініціативний комітет на чолі з Л. Шанковським, який мав провести роботу з формування надпартійного органа для координації самостійницької боротьби.

Підготовча робота була завершена до липня 1944 р. Упродовж 11—15 липня 1944 р. поблизу села Недільної на Самбірщині під охороною потужних сил Повстанської армії відбувся Великий збір Української головної визвольної ради (УГВР), на якому були присутні окремі представники інтелігенції з Центральної та Східної України та члени колишніх українських політичних партій, які діяли на території довоєнної Польщі. Головував на зборі Р. Волошин, а секретарем був М. Дужий. Націоналісти затвердили програмні документи УГВР: «Тимчасовий устрій УГВР», «Платформу УГВР» та «Універсал УГВР». Першим документом визначалася структура організації, повноваження її керівних органів, компетенції Великого збору, президії й президента УГВР, виконавчого органа УГВР — Генерального секретаріату, Генерального суду та Генеральної колегії УГВР. У «Платформі УГВР» було викладено основні ідеї, які окреслювали політичні та соціальні прагнення Визвольної ради. Зокрема «Платформа» проголошувала, що УГВР бореться за створення незалежної національно-демократичної держави з гарантованим народоправством, справедливим соціальним устроєм, забезпеченням свободи слова, совісті, зібрань, друку, рівності громадян перед законом, прав національних меншин тощо. Загалом документ нагадував декларації багатьох антиколоніальних і національно-визвольних рухів різних народів світу.

На Великому зборі було також затверджено уніфікований текст присяги бійців УПА й обрано голову президії УГВР — уродженця Полтавщини, колишнього члена Центральної Ради К. Осьмака. Членами президії УГВР стали В. Мудрий, о. І. Гриньох, І. Вовчук. Головою Генерального секретаріату УГВР і секретарем військових справ УГВР було затверджено Р. Шухевича, генеральним суддею УГВР — Я. Біленького, секретарем закордонних справ — М. Лебедя, внутрішніх справ — Р. Волошина, бюро інформації — Й. Позичанюка.

Передбачали, що частина членів УГВР відійде на Захід для забезпечення дипломатичної активності українського самостійницького руху у світі, а частина залишиться на території України для безпосереднього керування визвольною боротьбою.

УГВР мала власні видання: «Вісник УГВР» (1944—1945 рр.), «Бюлетень інформації УГВР» (1948—1951 рр.), «Самостійність» (1946 р.). Більшість членів УГВР залишилася на території України й загинула в боротьбі за незалежність або була арештована комуністичними спецслужбами, закінчивши життя в радянських тюрмах і таборах.

Боротьба УПА з радянськими партизанами (1943—1944 рр.)

(І. Патриляк)

Війна між українським самостійницьким рухом і радянськими партизанами була обумовлена кардинально різними цілями, які переслідували представники цих рухів. Оунівці прагнули створити незалежну українську державу в боротьбі з усіма окупантами українських земель, натомість червоні партизани боролися за відновлення радянської влади на території СРСР шляхом протистояння з німцями та українськими самостійниками. Відповідно знайти порозуміння було надзвичайно складно навіть у боротьбі з німцями. Найбільше, чого вдавалося досягнути, це короткотермінові домовленості про нейтралітет. Набагато простіше обом сторонам було залучати до взаємного протиборства своїх політичних опонентів. Радянський партизанський рух у боротьбі з українськими самостійниками співпрацював у Західній Україні з польським націоналістичним підпіллям, а українські повстанці на зламі 1943—1944 рр. домовлялися про спільну боротьбу проти червоних партизанів із німцями й мадярами.

Після катастрофи, яка спіткала Червону армію влітку 1941 р., радянська присутність на території Правобережної України практично не відчувалася. Групи оточенців, диверсантів, партизанів і підпільників були майже повністю винищені органами німецької держбезпеки та місцевою поліцією до весни 1942 р. Тому з моменту формування Центрального штабу партизанського руху наприкінці травня 1942 р. почалася фактична розбудова партизанських структур в окупованій німцями Україні. Радянські партизани прибували в Україну з Брянських, Орловських, Білоруських лісів або повітряним шляхом з-за лінії фронту.

20 червня 1942 р. у лісах Рівненської області опинилася група диверсантів НКВС на чолі з полковником Д. Медвєдєвим, яка займалася розвідкою, диверсіями, нападами на господарські об’єкти й терористичними актами проти окупаційної адміністрації. У складі цієї групи був, між іншим, легендарний радянський диверсант-атентатчик Н. Кузнецов. Разом із загоном Д. Медвєдєва восени 1942 р. на Волинь було перекинуто з території Білорусії партизанські групи капітана С. Каплуна й полковника А. Бринського (Дяді Пєті). Остання група «партизанів» підпорядковувалася Головному розвідувальному управлінню Червоної армії.

За рахунок місцевих комуністів і поляків загони Д. Медвєдєва, А. Бринського й С. Каплуна доволі швидко почали збільшувати чисельність. На зламі 1942—1943 рр. у трьох партизанських загонах налічувалося, за різними даними, від 650 до 1110 осіб. Також на Волинь і Полісся з листопада 1942 р. почали прибувати нові з’єднання радянських партизанів з Орловщини, Курщини, Брянщини, Сумщини, Білорусії. На територію Північно-Західної України прибували з рейдами або на постійне місце дислокації з’єднання С. Ковпака, І. Федорова, А. Сабурова, О. Федорова, С. Малікова та інших радянських партизанських ватажків. У лютому 1943 р. перекинутий на Полісся генерал В. Бегма створив Рівненський партизанський штаб. Радянські партизани опанували значні лісисті простори західного Полісся. Своє головне завдання в регіоні вони вбачали в диверсії на залізниці Брест — Ковель — Сарни — Київ і в боротьбі та веденні розвідки проти українських самостійницьких сил. З цією метою