Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Скільки сестрі років? — поцікавилася Галка.

Я мало не бовкнула: «П’ятнадцять», та вчасно стулила рота. Не була готова ділитися сімейними таємницями.

— То що стосовно могоричу? — підморгнув Костя. — Завалимо до тебе в гуртожиток? Чому ти нас у гості ще не запрошувала?

Я подумала: «Дійсно, чому не запросити однокурсників у гості?»

— Приходьте! — сказала я. — Тільки в мене на стіл накрити не густо!

— А ми зі своїми бутербродами! — засміялася Тетяна. — І пивом!

Я ще ніколи так не хвилювалася, як того вечора, коли чекала однокурсників. Тим паче, як кажуть, саме актив групи: Галку, Тетяну, Костю і ще двох хлопців. Доки ставила на стіл нехитрі припаси, які привезла з дому, думала над тим, чому в мене ніколи не було друзів. Тому що всіх мені заміняла Світланка? Ні. Просто в глибині душі я не вірила, що гідна любові, дружби. Мені здавалося, що варто комусь відкритися — і тут же тобі наплюють у душу. Тільки з Романом я була відкрита. Але він уже багато років лежав у могилі…

Тож я дуже хвилювалася, чекаючи на однокурсників. Я не дуже вміла спілкуватися з однолітками й гарячково придумувала теми для розмов. Про що я з ними говоритиму? Не про погоду ж? Але скільки не думала, підхожих тем не знаходила.

Однокурсники прийшли о шостій.

— Ого, — сказав Костя, дивлячись на стіл, — хазяйка одначе. Народ, навались!

Усі п’ятеро швидко розсілися за невеликим столом. Дів­чата — Галя з Тетяною — почали витягувати із сумок ковбасу, консерви, а хлопці — ром- і бренді-колу. Тоді вони саме увійшли в моду й вважалися абсолютно безпечними напоями — майже як компот.

— Будемо пити просто з горла! — скомандував Костя: він у нас був не лише старостою, а й заводилом. — Усе одно чашок на всіх не вистачить. До того ж так смачніше. Ага? — підморгнув мені.

У нього були незвичайні очі: яскраво-зелені, великі, проникливі, поглядом він ніби душу виймав. Я зашарілася від погляду тих незвичайних очей і разом з тим відчула щось схоже на злість: він мене бентежив, цей хлопець, примушував почуватися відкритою, беззахисною. А я цього дуже не любила.

Вечір минув на диво весело. Власне, то був найкращий вечір у моєму житті. Чи то ром-кола так подіяла, — я до того ні разу не вживала навіть слабоалкогольних напоїв, — чи то проста, невимушена атмосфера, але я реготала майже весь час.

— Лише гляньте, друзі, — сказала здивована Галка, — виявляється, наша Снігова Королева здатна сміятися, як нормальна смертна, себто студентка.

— Чого це я раптом Королева, та ще й Снігова? — запихаючи до рота бутерброд із сиром, запитала я.

— Така вся відсторонена, серйозна, неприступна, — раптом сказав Костя. — І дуже гарна, — тихо додав він, але я почула.

Не знала, як реагувати на його слова. Костя був загальним улюбленцем на потоці. Дівчата, особливо з філологічного та історичного факультетів, від нього просто мліли: весельчак, душа компанії. І він мені каже, що я красуня!

Тож я вдала, ніби не почула. Мені здалося, що Костя засмутився.

Розійшлися мої гості вже тоді, коли вахтерка баба Діна прибігла до кімнати з мітлою, якою вона змітала сніг на подвір’ї.

— Відчиняйте, песиголовці! — затарабанила вона щосили у двері. — Як не вийдете, то завтра ж уранці доповідну в деканат напишу!

Я злякалася. Раніше я ніколи не мала проблем з дисципліною.

— Зараз-зараз, бабусечко Дінусечко, — тоненьким голосом заспівав Костя і знову підморгнув мені.

Він, ніби здаючись у полон, підняв руки догори й попрямував до дверей. За ним так само пішли інші. Я не витримала й засміялася, спостерігаючи цю кумедну сцену. Того вечора я сміялася більше, ніж за все своє життя.

— І ти тут, песиголовцю! — замахнулася баба Діна мітлою на Костю. — Баламут! Без тебе не освятиться!

— Так точно, товаришу генерал! — відрапортував Костя.

— Та йди вже! — усміхнулася сувора баба Діна. Неможливо було довго противитися Костиній привабливості.

Прибравши в кімнаті й перемивши посуд, я вклалася спати. Та щойно примружувала очі, мені тут же ввижався Костя — широкоплечий, спортивний, зеленоокий, усміхнений.

— Та цур тобі! — прошепотіла я. Мені здалося, що цьому хлопцеві вдалося зробити невеличку тріщинку в тій броні, якою я вкрила свою душу, і від того робилося лячно.

Я дала собі слово до ранку «запаяти» ту тріщинку. Мій гіркий досвід показував: від того, що ти відкриваєшся людям, чекаєш від них теплоти чи даруєш свою, добра не буває. Самий біль.

— Згинь! — сказала я Костиному образу, що знову виник у моїй уяві. Дорахувала до ста, заспокоїла стукіт серця і нарешті заснула.

Наступного дня Костя запросив мене на побачення. Просто підійшов після занять і сказав:

— Ти, звичайно, Снігова Королева, але я хочу з тобою зустрічатися.

— Тобто? — не зрозуміла я.

— Ти будеш моєю дівчиною! — упевнено сказав він. — Ніколи в житті не зустрічав нікого вродливішого.

Від його слів у мене солодко тенькнуло серце. Раптом, як маленькій, від радості захотілося застрибати на одній ніжці й покрутитися навколо себе. Та я лише сказала:

— Ти ненормальний, — і почимчикувала з гордо піднятою головою до гардеробу по своє рожеве в сірі плями пальто.