Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

як рабовласницький, а штат Мен — як вільний; водночас було заборонено рабство на територіях, які ввійшли у федерацію внаслідок придбання Французької Луїзіани, і на північ від лінії Мейсона — Діксона. «Компроміс 1850 року», за яким у союз прийняли Каліфорнію як вільний штат, проте на умові обрання в Сенат одного прибічника рабовласництва, заклав підґрунтя для ненависного багатьом Закону про втеклих рабів, за який північні штати частково стали стороною в справі відловлення рабів-утікачів.

Акт Канзасу і Небраски вимагав усенародного ухвалення рішення про надання штату статусу вільного або рабовласницького, через що сталися відкриті збройні заворушення в Канзасі. Проте після ухвали Верховного суду у справі «Дред Скотт проти Сенфорда» (1857 рік), за якою «Міссурійський компроміс» визнали неконституційним (тут верховний суддя Роджер Тейні скористався злостивою мовою, оголосивши рабство «вигодою» для чорношкірих американців), і після укріплення позиції аболіціоністської Республіканської партії, яка відкинула принцип усенародного ухвалення, розрив між Півднем і Північчю став непоправним. Тим часом південці ремствували через те, що п’ять штатів послідовно приймали у федерацію як вільні, — а це означало радикальне зрушення балансу в Сенаті, яке могло покласти край рабству. Спроба повстання рабів під проводом Джона Брауна 1859 року в Гарперз-Феррі тільки посилила побоювання південців.

Лінкольн справді пообіцяв вивести рабство на шлях до зникнення. У 1858 році він висловив ці наміри відкрито:

Дім, що розділився в собі, не встоїть. Я вважаю, що наша влада — яка наполовину за рабство, наполовину за свободу — не може бути такою вічно. Я не бажаю розпуску Союзу — не хочу, щоб наш дім завалився, — але хочу, щоб розбрат у ньому припинився. Він стане або повністю рабовласницьким, або повністю вільним. Або супротивники рабства припинять подальше поширення цього явища і скерують його до тої долі, яку давно призначила йому громадська думка, — до повного зникнення, або його прибічники просуватимуть його далі, доки воно не стане законним у Штатах — старих і нових, північних і південних.

Перемога Лінкольна на виборах 1860 року прискорила повстання Півдня, що почалося із заяви про вічне збереження рабства в південних штатах. Іншими лініями напруги, які очевидно сприяли розпалу Громадянської війни, було економічне суперництво між Півднем із його вільною торгівлею і протекціоністською Північчю, віра в права штатів і їхню захищеність від зазіхань федеральної влади, проте в серці конфлікту лежало саме рабство. У нових заявах Конфедерації про відділення ясно було сформульовано підстави для незгоди. У декларації Південної Кароліни йшлося про «зростання ворожості з боку нерабовласницьких штатів до інституту рабства, у зв’язку із чим виникло нехтування обов’язками та припинилася дія законів загального уряду для втілення положень Конституції». Для південнокаролінських лідерів Конфедерації Конституція виступала насамперед охоронницею рабства, а тепер події зробили Конституцію предметом диспуту.

Ми стверджуємо, що цілі, з якими встановлено уряд, було знищено, і сам уряд став знаряддям їхнього нищення через дії нерабовласницьких штатів... [В]они проголосили гріховним інститут рабства, дозволяють відкрите заснування в себе товариств, чиєю метою є порушення спокою громадян Сполучених Штатів і позбавлення їх власності. Вони заохочують і допомагають тисячам наших рабів полишати свої домівки, а решту підбурюють до повстань своїми посланцями, книжками й картинками.

Конфедерація Штатів Америки нічого не приховувала. Нова Конституція Конфедерації відкрито проголошувала, що всі нові штати в ній будуть рабовласницькими.

Та оскільки історія Америки не є оповіддю про нескінченну толерантність до рабства, вибухнула найкривавіша війна в американській історії — Громадянська. У ній загинуло понад 600 тисяч американців.

Сотні тисяч солдатів Союзу йшли в бій, співаючи «Бойовий гімн республіки»:

Христос родився за морями у колисці з білих лілій,

Дарував Він свою славу, що тебе й мене змінила;

Він на хрест пішов для того, щоб зробити нас святими.

Тож життя не пошкодуєм, щоб зробити людей вільними!

В оригіналі текст гімну був іще войовничіший — у ньому згадувався Джеймс Браун, полум’яний аболіціоніст, провідник кривавого рейду на Гарперз-Феррі, метою якого було підняти повстання рабів: «Тіло Брауна в землі спочило: дух його крокує з нами!».

Коротко кажучи, Громадянська війна була підтвердженням засад добра, на яких ґрунтувалися Сполучені Штати. Лінкольн бачив у війні не розрив із засадничими принципами, а їхнє виконання. Декларація незалежності, наголошував він, не може вважатися втіленою вповні, поки у Штатах існує рабство. На противагу дезінтеграціоністській історії, уніоністська версія підкріплює судження Лінкольна: Америка, звернувшись до своїх моральних джерел, рушила вперед.

Спочатку Лінкольн не виступав за звільнення рабів: його метою було збереження союзу, а не емансипація чорношкірих. Та з плином війни ставало зрозуміло, що без розв’язання проблеми рабства війна позбавлена сенсу. Як президент Лінкольн видав «Прокламацію про емансипацію» і проштовхнув крізь республіканський Конгрес Тринадцяту поправку. За два місяці після ухвалення поправки Конгресом його вбили. У 1866 році Палата представників ухвалила Чотирнадцяту поправку[24]. П’ятнадцяту поправку, що гарантувала чорношкірим американцям право голосу, ухвалили 1869 року. Так скінчилося рабство і рабовласництво у Сполучених Штатах, а належне судочинство із рівним законодавчим захистом було гарантоване тим, кого раніше тримали в суворій неволі. Свобода справді перемогла.

Проте ненадовго.

В останні місяці війни генерал Вільям Шерман видав особливий польовий наказ № 15, за яким звільненим рабам було обіцяно 16 гектарів землі, — загалом мало бути розподілено близько 162 тисяч гектарів. Шерман також обіцяв новим землевласникам мулів, яких теж постачала армія. Проте в 1865-му Ендрю Джексон швидко відкликав цей наказ і повернув землю колишнім рабовласникам-конфедератам.

І все ж таки після вбивства Лінкольна радикальні республіканці очолили рух Реконструкції Півдня, запропонувавши далекосяжні плани, що мали значно прискорити відшкодування чорношкірому населенню. Вони, наприклад, скасували вето президента Джексона, накладене на Закон про громадянські права 1886 року. За цим законом заборонялася державна дискримінація, фіксувалося в законах право голосу для чорних американців, а також колишнім конфедератам було відмовлено в праві обіймати урядові посади. Це дало шанс зробити кар’єру так званим саквояжникам — республіканцям, які переїжджали на Південь, щоб посісти державні посади в колишніх штатах Конфедерації. Обрання президентом Улісса Ґранта сприяло реалізації схем радикальних республіканців: Ґрант дав усім зрозуміти, що домагатиметься виконання федеральних законів силою зброї федерації. Після невдалої спроби антирадикальної групи республіканців 1872 року усунути Ґранта радикальні республіканці все ж втратили лідерство всередині партії, що призвело до катастрофи: кандидат у президенти від Республіканської партії Резерфорд Гейз виторгував у колишніх штатів Конфедерації виборчі голоси в обмін на відведення федерального війська. Почався новий період терору проти чорношкірих,