Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

Експансія Америки коштувала численних життів, була сповнена надзвичайної жорстокості й безчестя.

Якщо європейські сили вбачали в корінних американцях тимчасових союзників проти інших сил, а Сполучені Штати вважали аборигенів перепоною на шляху опанування континентом, то самі корінні американці не мирилися з роллю пішаків у цій партії — адже вони населяли Новий Світ задовго до появи тут чужинців. І боролися за свою рідну землю. Чимало корінних американців, утім, полишили племінне життя: як відзначає історик Пол Джонсон, «багато з них оселилися в містах, взяли європейські імена і, так би мовити, розчинилися в масі простих американців, яка швидко збільшувалася». Проте землю, яку корінні племена вважали своєю спадковою власністю, вони так просто віддавати не бажали. У битвах з американцями вони вдавалися до звірств і жорстокості, проте правильно передбачали, що домінування європейців на континенті у найкращому разі викине їх на маргінес, а в найгіршому — знищить їх. Конфлікт між американцями й корінними американцями невпинно зростав під час Війни 1812 року, коли плем’я маскоків виступило проти американців, а вождь Текумсе закликав до конфедерації племен: «Нехай біла раса згине! Вони захопили нашу землю. Вони розбещують наших жінок. Вони чавлять ногами кістки наших померлих! Виженімо їх туди, звідки вони прийшли, — їхнім власним кривавим слідом! Назад — так, назад до Великої Води, чиї прокляті хвилі принесли їх на наші береги. Спалімо їхні житла, знищимо майно, вбиймо їхніх жінок і дітей, щоб рід їхній урвався! Війна тепер! Війна повсякчас! Війна із живими! Війна з мертвими!».

Відповідь на влаштовану маскоками різанину очолив генерал Ендрю Джексон — і був він не менш жорстоким, ніж Текумсе. У 1814 році Джексон нав’язав 35 вождям договір, за яким вони змушені були поступитися 93 тисячами км2 території федеральному урядові. Як президент Ендрю Джексон зробив корінним американським племенам фальшиву пропозицію «справедливої, гуманної, ліберальної політики» — переселити їх на захід від Міссісіпі. Насправді ця політика означала насильницьке переміщення близько 60 тисяч корінних американців із порушенням їхніх прав і без належного забезпечення. У результаті те, що назвали «Дорогою сліз», коштувало тисяч життів. Поводження американців із корінним населенням континенту було жорстоким упродовж багатьох десятиліть.

Морального виправдання такій поведінці не існує. Вона прямо суперечить філософії рівності перед законом, на якій засновано країну. Експансія Сполучених Штатів далася коштом базової людської порядності. Як і з рабством, було б недбалістю не вмістити територіальну експансію США в історичний контекст. І це не виправдання, а реальність. Америка не була винятковою у своїй експансії. Аналогічні процеси відбувалися по всьому світу швидшими темпами — і війни, пов’язані з міграцією населення, завжди були типовим атрибутом життя. Як зауважує Джонсон, під час американської експансії «європейці... насувалися на колишні мисливські угіддя первісних народів світу на всіх п’ятьох континентах».

Варто також відзначити, що цей конфлікт не був чужорідним для американських узбереж, — міжплемінні війни часто траплялися в осередку корінних американців ще до встановлення Сполучених Штатів. Ці війни були страшними й безжальними: за браком писемних свідчень, про це свідчать масові поховання. Професор археології Лоуренс Кілі, в опитуванні західних племен північноамериканських індіанців визначає, що лише 13% із них не зазнавали нападів або не нападали на інші частіше, ніж раз на рік. Плюндрування трупів, приміром, скальпування століттями було звичною справою (й пізніше його перейняли вихідці з Європи як «народний промисел»). Кілі ядучо зауважує: «Хіба до контактів із Заходом тут не бувало епідемічних хвороб?.. Хіба не було переселення племен та експансії до пришестя “цивілізації”?».

Експансія Сполучених Штатів виявилася цілком передбачуваною і в усьому відповідала глобальній практиці тих часів. Токвілль вважав охоплення Америкою всього континенту «неминучим» ще задовго до того, як це сталося: «Вони розселяться від берегів Атлантичного океану до Південних морів». Токвілль також передбачив подальше зазіхання американців на саме існування корінних племен: «Хай з якого боку ми не поглянули б на долю аборигенів Північної Америки, ввижається тільки непоправне лихо».

Із розширенням території США питання рабства дедалі більше бентежило найкращі розуми нації. Батьки-засновники гадали, що поставили рабство на шлях до зникнення, проте винайдення бавовноочисної машини радикально перемінило економіку рабовласництва на Півдні. До початку Громадянської війни у Сполучених Штатах близько 4 мільйонів рабів перебували у власності менш ніж 400 тисяч рабовласників. Як зазначає Алан Ґрінспен, «до 1861 року майже половину сукупної вартості капітальних активів Півдня становили негри-раби... Ця індустрія, що швидко зростала, ґрунтувалася на засадах невимовної жорстокості». Рушієм виробництва бавовни було поневолення людей, що дозволяло рабовласникам розкошувати, попри загальну відсталість економіки, яка гальмувала розвиток освіти й промисловості, — ці чинники, зрештою, призвели до поразки Півдня в Громадянській війні.

Через повну залежність Півдня від рабства і зростання антирабовласницьких настроїв на Півночі, аргументи щодо рабства поступово змінювалися. Південні прибічники стали висловлюватися про моральність рабства — зокрема, Джон Калгун, запеклий «білий шовініст», — і вимагали від федерального уряду офіційно визнати рабство назавжди, примусити вільні штати повернути втеклих рабів і дозволити поширення рабства на нові території. Аргументи на користь рабства були насправді новим словом у суспільній думці: до виникнення руху аболіціонізму навіть рабовласники ставилися до закидів про аморальність рабства терпляче, хоча й зі зневагою. Калгун зробив сумнозвісну заяву про те, що ключове положення Декларації незалежності — «всі люди створені вільними» — дало «отруйні плоди», наприклад, думку про необхідність звільнити рабів.

Калгун, як і більшість південців, вважав, що заборона рабства на нових територіях зрештою дасть владі змогу заборонити його скрізь. Тому коли кожен новий штат подавав заявку на прийняття у федерацію, уряд був змушений ухвалювати рішення — тобто фактично Південь і Північ мали проводити переговори — з питання розширення рабства. Це призвело, наприклад, до запеклих дебатів про те, чи слід Сполученим Штатам вступити у війну з Мексикою від імені Республіки Техас: Абрагам Лінкольн був проти цієї війни й проти анексії Техасу, бо він не хотів посилення рабовласників. Це стало причиною і кривавої бійні в Канзасі, де проголосили два уряди: один аболіціоністський, а другий — прорабовласницький. Насіння Громадянської війни, посіяні за кілька століть внаслідок ввезення африканських рабів у Штати, уже проростали.

Досконаліший союз

Проблема рабства остаточно визріла з виборами президента Абрагама Лінкольна в 1860 році. Перед виборами чинилося кілька спроб досягти такого-сякого компромісу, який зберіг би Сполучені Штати, одночасно обмеживши рабство: то був «Міссурійський компроміс» 1820 року, за яким штат Міссурі прийняли в союз