Читати книгу - "Нічний репортер"

— Нє. Просто схожа на одну знайому.

— Але як то можливе, прошу пана? Як то можливе, що я її не впускав, а вона звідси вийшла?

Я розвів руками і хотів було йти нагору, та він мене спинив.

— Зачекайте. Ту для вас записка.

— Від кого?

— Якийсь чоловік передав.

Я розгорнув папірець і прочитав: «Чекаю на вас в «Cafe De la Paix». У ваших інтересах». Підписано ініціалами Л. К. Я знизав плечима, подякував і чимдуж погнав до себе. Емілії не було. Залишилися тільки її речі. На столі застав записку: «Вибачте, я мусила вийти. То дуже для мене важливо. Скоро повернуся. Не гнівайтеся. Придумайте, що скажете шимону. Ваша Емілія».

— Ідіотка! — вибухнув я і поліз шукати пляшку.

Десь у моїх закамарках ще залишилося півпляшки вина. Знайшов і вихилив, закурив і подумав, що це не той стан, який мав би я мати цього дня.

Озвався телефон.

— Розгадав загадку! — повідомив Обух. — Всі ініціали зміщені на два пункти. Але згідно не класичної латинської абетки, а сучасної. Отже, Вітольд Поґоржельський — YR, Роман Корда —TM, Ян Фурса — LH. Але хто такий NM? Це хтось, чиї ініціали починаються на L і K. Ну? Що ти на це?

— Емілія пропала, — буркнув я.

— Як пропала?

— Засранка кудись повіялася.

— Халепа. Але, може, ще вернеться.

— Та мусить, бо речі залишила.

Я розповів про свою розмову з Конарським.

— Цікаво... — замислився він. — Про серцевий напад я довідався вчора, повідомили мені добрі люди. Але документи, за якими полює німецька розвідка... Це щось нове.

Ми попрощалися, я спустився на діл і сказав шимону, що як з’явиться та загадкова панна, то щоб ішла в «Cafe De la Paix».

— О, то ви її знаєте? — підморгнув мені, радіючи, мабуть, в душі, що бачився не з привидом.

— Не певен. Але, можливо, вона шукала мене.

Він розуміюче покивав головою. Я поклав йому в руку десять грошів.

— Я сплю чутливо, — сказав довірливо. — Сміливо пукайте в шибу.

У «De la Paix», як завше надвечір, роїлося від темних типів, які вирішували проблеми, укладали угоди і накреслювали плани, хоча було й чимало гравців у бриджа, звісно ж, на папіроски. Кельнери снували з неймовірною швидкістю, спритно ухиляючись від, здавалося б, неминучих зіткнень. Я піді­йшов до бару і тільки-но намірився замовити пляшку к’янті, коли до мене підійшов фацет[85], з яким би я не хотів зустрітися десь на самоті, і прохрипів:

— Шеф хоче з тобою балак тримати.

— Чий шеф? — здивувався я.

Він знітився і кивнув у кут, де за столом розсівся літній черевань у вовняному костюмі сталевої барви, в світлій сорочці з краваткою і темно-червоною хустинкою в нагрудній кишеньці.

— Твій шеф? — перепитав я. Він кивнув. — То так і кажи: «мій шеф».

— Ну, мій.

— Скажи своєму шефові, що він мені не шеф. Я сам собі шеф. Зрозумів?

— Та ти знаєш, на кого попер? — скипів він раптом. — Ану фалюй туди, бо зараз за обшивку потягну!

Звісно, десь у затишному місці він би це зробити міг, але ж не тут. Я почувався цілком безпечно і лише підсміювався, лю­буючись його безпорадністю і тим, як його рука нервово сіпається в кишені, то стискаючи, то розтискаючи пальці на руків’ї ножа. Не знаю, чим би це скінчилося, якби не підійшов до нас кельнер і ввічливо не проказав:

— Прошу пана нічного репортера підійти до он того столика. З вами хочуть поговорити, якщо ваша ласка. Пан Леон просили.

— Ну, то єнша пара ґальош, нє? — підморгнув я до фацета і рушив до «шефа».

Черевань простягнув мені руку, нанизану перснями, як рожен м’ясом, і сказав:

— Леон Калленбах. А тебе я знаю.

Я стиснув ці куці ковбаски пальчиків і сів у плетене крісло. На столі було кілька тарелів з закусками.

— Що п’єш? — запитав він.

— Почав з вина, то й скінчу вином. То ви записку передали?

Він кивнув, гукнув кельнера і замовив мадеру. Потім вставив папіросу в довгий чорний мундштук, неквапно запалив і затягнувся. Кельнер приніс вино й налив мені до келиха. Я перехилив його одним махом і налив собі ще.

Черевань усміхнувся.

— Був тяжкий день, що?

— Я вже забув, коли був легкий день.

— Так щоб не тягнути козу за хвоста, скажу, хто я. Я тесть Томашевича, батько Ірени. Капуєш[86]?

— Приємно мені запізнатися.

— Я, властиво, хотів з тобою здибатися не в таких обставинах, але трошки почало пригорати. Знаєш, Томашевич був скурвим сином, добряче труїв життя моїй доньці. Але не в тім справа. За ним ні я, ні моя донька жалувати не збираємося.

«Леон Калленбах?» — замислився я. Якщо NM в записнику означає LK, то, може, це він?

— А що ви думаєте про вбивство чотирьох акціонерів з Томашевичем включно? — запитав я.

— Так. Тепер ти думаєш, що то я убив чотирьох акціонерів, аби загарбати собі кам’яниці і кнайпи? Це смішно. Якщо в моїй власності є чотири десятки кам’яниць, то ще три — нічого в моєму добробуті не міняє. Як і дві кнайпи при тому, що маю їх десяток.

— Він вас шантажував? — запитав я.

— Мене ні. Він шантажував акціонерів. Кожен з них мав якісь невеликі грішки. Він про кожного з них знав доволі багато і зумів зібрати скандальний матеріал. Цього було достатньо.

— То ви не NM?

— Що за дурниці? — вибухнув він.

— В записнику Томашевича всі акціонери були занотовані ініціалами, але букви зміщені на дві позиції, — пояснив я. — Ми дійшли висновку, що NM — це ви, бо ваші ініціали LK.

— Ні, це не я, бо я не акціонер. Їх було п’ятеро. Четверо мертві. Хто п’ятий — мені невідомо. Записник у тебе?

— Був у мене. Тепер в поліції.

— Бачу, ти дарма часу не витрачав. Але і я дещо довідався. Акціонери були тими, через кого кошти надходили на таємний анонімний рахунок. Вони були посередниками і ні в чому Томашевича не підозрювали. Після смерті зятя ми з донькою провідали його помешкання на Легіонів. І там знайшли в сейфі папку з різними світлинами, документи, якими він шантажував акціонерів і змушував зустрічатися з кур’єром. Але не вони були головною метою його шантажу. Виявляється, він під час останньої війни працював у штабі Пілсудського. І поцупив звідти документи, які можуть скомпрометувати як вій­ськовий штаб, так і контррозвідку.

— Отже, він шантажував військових?

— Саме так. Але, курва, робив це руками акціонерів. Спочатку він надіслав кілька копій документів Поґоржельському, вимагаючи, аби той вислав їх у штаб контррозвідки, та поставив умову: регулярне надходження коштів за обіцянку нічого не публікувати.

— І вони погодилися без вагань? — здивувався я.

— Ну, не знаю, чи так уже