Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

У полоні сумнівів я повернувся на постамент і уважно оглянув його. Мені здалося, що на камені — приблизно там, де ми сиділи, — видно маленьку чорну цятку. Та визначити, чи була вона там раніше, я ніяк не міг.

Зненацька я відчув себе геть беззахисним. Хоч куди я обертався, моя спина залишалася відкритою для чогось, що невидимо підкрадалося крізь дощ. Я хутко злетів і закружляв довкола статуї. У вухах відлунював гуркіт зливи. Я піднявся над дахами, ставши недосяжним для всього, що могло вештатись вулицями.

І тоді я почув, як щось тріщить. Не тихо й слабко, як пляшка, розбита об чиюсь лисину. Ні, це скидалося на те, ніби здоровенного лісового дуба викорчували й недбало кинули геть, чи на те, ніби хтось велетенський розлючено відіпхнув з дороги цілу будівлю. Коротше кажучи, звучало це не дуже приємно.

Ба навіть гірше, я міг чітко визначити, звідки лунав цей звук. Якби він був трохи тихший, чи злива шуміла не так гучно, я цілком міг би помилитись і вирушити шукати його джерело не в тому напрямку. Та, на жаль, мені не пощастило.

Урешті, в мене залишалася надія, що Квізл усе ж таки жива.

Тому я зробив дві речі. По-перше, влаштував ще один Спалах, сподіваючись, що його може помітити хтось іще з нашої групи. Найближче, як я пам’ятав, перебував фоліот, що мав патрулювати Черинґ-Крос, — нівроку мізерна й боязкувата особа, однак тепер мені став би в пригоді й він, хай навіть просто як гарматне м’ясо.

Потім я, тримаючись висоти димарів, полетів на північ уздовж вулиці, звідки лунало тріскотіння, в напрямку Британського музею. Летів я так повільно, як тільки можна орлові, щоб не впасти на землю[24]. Дорогою я без упину оглядав будівлі внизу. То здебільшого були крамнички з продажу всіляких коштовних цяцьок — маленькі, темні, навмисне скромні. Над дверима висіли давні мальовані вивіски, що натякали на сховані всередині скарби: намиста, сувої шовку, кишенькові годинники з самоцвітами. Судячи з цих вивісок, золота тут не бракувало, та й діамантів теж. Саме до цих крамничок заходили чарівники по всілякий дріб’язок, який мав підкреслювати їхнє становище. Багаті туристи також зліталися сюди зграями.

Жахливий звук ущух. Усі вітрини крамничок здавалися цілими, лампочки в нішах над дверима горіли справно, й дерев’яні вивіски рипіли під вітром.

Довкола шаленіла злива. Подекуди бруківка ховалася під укритою колами поверхнею води. Не було видно ані душі — ні смертної, ні безсмертної. Я летів ніби над містом привидів.

Дорога трохи розширилась, огинаючи маленький газон, засіяний барвистими квітами. Посеред такої вузенької вулички він видавався химерним і недоречним. Та якби ви помітили серед газону старий потрісканий кам’яний стовп і плити, майже зарослі зеленню, то відразу зрозуміли б колишнє призначення цього місця[25]. Під дощем газон мав надто жалюгідний вигляд, та дещо в ньому все-таки зацікавило мене, змусивши зробити коло й сісти на вершечок стовпа. Сліди на траві.

То були відбитки ніг або чогось подібного. Великі відбитки. Формою вони скидалися на лопатку, і з широкого кінця виднів окремий відбиток великого пальця. Сліди йшли через увесь газон, і кожен з них був глибоко вдавлений у землю.

Я обтрусив краплі з чубчика на голові й замислено затарабанив кігтями об стовп. Чудово. Просто чудово. Мій ворог не лише таємничий і могутній — він до того ж великий і важкий. Дедалі краще!

Своїм орлиним оком я простежив напрямок слідів. За газоном, за кілька кроків, їх ще було видно: таємничий велетень залишив за собою розмоклі купи бруду. Далі сліди зникали, проте я бачив, що жодна з крамниць обабіч вулиці не постраждала. Мій незнайомець, вочевидь, прямував кудись Іще. Я злетів і рушив далі вздовж вулиці.

Джибет-стрит виходила на широкий бульвар, що вів праворуч і зникав у пітьмі. Навпроти височіла висока, міцна металева огорожа: кожен стовпчик — метрів шість заввишки, сантиметрів п’ять завтовшки, й стовпчики суцільні, а не порожнисті. В огорожі були широкі ворота, й обидві їхні стулки стояли відкриті. Тобто, правду кажучи, не стояли, а висіли відкриті, на найближчому ліхтарі, разом з великим шматком огорожі. А в самій огорожі зяяла величезна крива діра. Незнайомець, напевно, розірвав огорожу надвоє — так поспішав увійти. Ач, який завзятий! Я ж, навпаки, наближався до діри вельми неохоче.

Підлетівши до огорожі, я вмостився на скривленому й пошкодженому металевому стовпі. За зламаними ворітьми була стежка, що вела до широкого ґанку. Над ґанком виднів величезний портик на вісьмох міцних колонах, припасований до високої, наче замок, і похмурої, наче банк, будівлі. Я пам’ятав цю будівлю з давніших часів: то був славнозвісний Британський музей. Він розлягався на всі боки — крило за крилом, далі, ніж сягало око. Загалом він був завбільшки з цілий міський квартал[26].

Невже тут і справді все таке велетенське? Орел нашорошив пір’я, аби здаватися більшим, та досі відчував себе жалюгідно малим. Я обміркував становище. Угадати, чому невідомий, великоногий і, судячи з усього, надзвичайно дужий лиходій завітав саме сюди, було неважко. В музеї зберігалося стільки добра, вартого знищення, що ворогові вистачило б на тиждень. Той, хто намагався завдати британському урядові якнайбільше прикрощів, зробив дуже вдалий вибір. Я міг упевнено сказати: якщо нічний шкідник без перешкод довершить свою працю, то нещасній кар’єрі мого хазяїна скоро настане кінець.

А звідси, зрозуміло, випливало, що я мушу вирушити за незнайомцем усередину музею[27].

Орел злетів, промчав над стежкою, пролетів над ґанком 1 сів між колонами портика. Попереду були міцні бронзові двері музею, та незнайомець, як і досі, не став шукати легкої дороги й замість дверей пробрався до музею прямісінько крізь кам’яну стіну. Шлях не вельми елегантний, але враження справляв таке, що я трохи злякався й вирішив почекати зо дві хвилини, щоб тим часом пошукати слідів у свіжій купі каміння.

Отвір у будівлі скидався на чорну роззявлену пащу. З досить далекої відстані я зазирнув усередину — до вестибюлю. Все було тихо. На жодному з рівнів ніщо не ворушилося. Купа трісок, битого каміння та ще уламок вивіски з веселим написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО БРИТ...» показували мені дорогу. В повітрі стояла густюща хмара пороху. Стіну ліворуч було проламано. Я прислухався — здалека, з-за невпинного шурхоту дощу, долинули чіткі звуки розбиття неоціненних музейних пам’яток.

Я випустив у