Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

щербата скеля — перший клаптик землі, який з’явився на обрії, відколи за кормою зникла сніжна верхівка Арана. Картер запитав капітана, як зветься та скеля, проте у відповідь почув, що вона не має назви — через звуки, які долинають від неї поночі, її ніхто зумисне не шукає. І коли, після того, як запала темрява, від цієї щербатої гранітної брили долинуло оглушливе невтишиме виття, мандрівник зрадів, що вони не причалили до тієї скелі, і що вона не має назви. Моряки молилися і співали, аж доки виття не стихло вдалині, а Картер у ті передсвітанкові години побачив свої найжахливіші сни.

Уранці третього дня далеко попереду на сході замаячіли величні гори, вершини яких ховалися в застиглих хмарах того присмеркового світу. Побачивши їх, моряки заспівали радісних пісень, а деякі просто на палубі стали навколішки і заходились молитися — так Картер зрозумів, що вони прибули до краю Інґанок і невдовзі причалять коло базальтових набережних великого міста, названого так само, як і край, в якому воно стоїть. До полудня на обрії завидніла темна смуга узбережжя, а до третьої по обіді на північному березі почали вимальовуватися бані-маківки та фантастичні шпилі оніксового міста. Стародавнє місто здіймалося над мурами і причалами — шляхетне й таємниче, матово-чорне, із завитками волют[75] на капітелях [76]колон й арабесками золотих візерунків. Будинки були високими й мали багато вікон, а кожну стіну прикрашали різьблені квіти та візерунки, темна симетрія яких сліпила око яскравішою за світло красою. Деякі з них увінчані банями-маківками, інші мали подобу східчастих пірамід, де здіймалися грона мінаретів, в яких відображалися усілякі тутешні дивовижі та óбрази. Міські мури були низькі, з кількома брамами, над кожною з яких височіло величне склепіння, що підносилося над мурами і було увінчане головою божества, вирізьбленою з не меншою майстерністю, аніж те божественне обличчя на далекій горі Нґанек. На пагорбі посеред міста височіла більша за інші шістнадцятикутна вежа, а з її приплюснутої бані здіймалася висока вартова вежа. То, за словами моряків, був храм Великих Древніх, і правив там згорблений під тягарем таємниць старий верховний жрець.

Понад містом із оніксу линули ритмічні удари дивовижного дзвону, і щоразу їм вторило відлуння таємничої музики ріжків, віол та хоралів. І раз за разом із жарівниць, які стояли на триногах уздовж усієї галереї, що оперізувала баню храму, виривалися язики вогню — бо ж священики, та й самі містяни добре зналися на прадавніх містеріях і віддано берегли мелодії Великих Древніх, що записані в сувоях, давніших навіть ніж Пнакотикські манускрипти. Коли, проминувши великий базальтовий хвилеріз, корабель ввійшов у бухту, його зустрів віддалений гамір міста, і Картер побачив рабів, моряків та купців, що юрмилися в доках. Моряки і купці належали до тієї раси, яка успадкувала свої дивні риси від богів, а ось раби були приземкуваті та вузькоокі — з того народу, який, подейкують, прибув звідкись з-за непрохідних гір, з долин, які лежать за плоскогір’ям Ленґ. Причали тяглися далеко, ген аж поза міські мури, і на них можна було купити які завгодно товари із заякорених тут кораблів, а на одному кінці набережної лежали стоси обробленого і необробленого оніксу, який мали везти морем до Райнара, Ортоґана і Селефаїса.

Ще й не звечоріло, коли чорний корабель став на якір біля кам’яного причалу, який видавався далеко в море, і всі моряки упереміш із купцями одразу зійшли на берег, та крізь склепінчасту браму рушили до міста. Його вулиці були мощені оніксом, деякі — широкі й прямі, інші — звивисті й вузенькі. Будинки поблизу моря були нижчі за решту, а над чудернацькими арками їхніх дверей були викарбувані золоті знаки на честь шанованих нижчих богів — у кожного свій. Капітан корабля повів Картера до старої прибережної таверни, в якій збиралися за кухлем мореплавці з найвіддаленіших країн, пообіцявши, що наступного дня покаже йому всі дива сутінкового міста, а тоді провів його до корчми копачів оніксу, що біля північної стіни. І запали сутінки, і засяяли маленькі бронзові ліхтарики, і моряки в тавернах співали пісень про далекі краї. Але коли все місто сколихнуло бамкання величезного дзвона на найвищій міській вежі, а йому у відповідь таємниче залунали звуки ріжків, віол і хоралів, усі миттю урвали пісні та байки і, мовчки схиливши голови, сиділи, аж поки удалині не стих останній відголосок. Бо сутінкове місто Інґанок — дивовижне і незвичне, і люди в ньому бояться легковажити давніми ритуалами, аби одного дня не стрітитися із неочікуваними фатумом і воздаянням.

У тінях найтемнішого закутку тієї корчми навпочіпки сидів якийсь тип — він Картерові одразу не сподобався, бо то, безсумнівно, був один із тих вузькооких купців, яких він бачив колись давно у тавернах Дайлет-Ліну, тих купців, про яких подейкували, що вони торгують з мешканцями жахливих кам’яних сіл Ленґу, до яких ніхто при здоровому глузді не заходить і чиї зловісні вогні здалеку видно ночами; кажуть, вони навіть мають якісь справи із верховним жерцем, про якого не варто розповідати і який ховає обличчя за жовтою шовковою маскою та самотньо живе в прадавньому кам’яному монастирі. Здавалося, цей чоловік міг щось розповісти, ще коли Картер розпитував жерців Дайлет-Ліну про холодну пустку і Кадат; а все ж його присутність у темному і примарному Інґаноку, так близько від чудес півночі, стривожила Картера. Перш ніж він спромігся з ним заговорити, той наче розчинився, а моряки, уже пізніше, розповіли, що він прийшов із караваном яків з якихось країв, про які ніхто не міг нічого достеменно сказати, а віз його караван велетенські та смачнющі яйця легендарного птаха шантак, збираючись вторгувати за них майстерно вирізьблені гагатові келихи, які купці привозили з Ілларнека.

Наступного ранку капітан повів Картера оніксовими вулицями Інґанока, темними під сутінковим небом. Інкрустовані двері та фігурні фронтони, різьблені балкони і кришталеві вікна еркерів — усе блищало тьмавим і лискучим чаром; часом вони виходили на площі з чорними колонадами і статуями дивовижних істот — людей і казкових створінь. Мальовничі ландшафти довгих, прямих як стріла вулиць, бічних провулків, бань на будівлях, шпилів, перев’язаних арабесками дахів, були дивовижні й чарівні — настільки, що не виразити словами; але не було нічого прекраснішого за масивну височінь величного центрального храму Древніх, з його шістнадцятьма оздобленими різьбленням стінами, приплюснутою банею, шпилястою дзвіницею, що підносилася понад усіма спорудами, — неймовірної краси було все, чого лише торкався погляд. А на сході, ген за міськими мурами, за незліченними ліґами пасовиськ, височіли неприступні сірі схили тих непрохідних гір, за якими, подейкують, лежить страхітливий Ленґ.

Капітан повів Картера до величного храму, який стояв посеред обнесеного стіною саду на великій круглій площі, від якої, немов спиці від колісної вісі, навсібіч розходилися вулиці. Сім склепінчастих брам, які вели до саду і на яких було викарбовано ті самі обличчя, що дивилися з великих міських брам, ніколи не зачинялися; люди неквапливо гуляли мощеними каменем стежинками і вузькими алейками, уздовж яких стояли чудернацькі статуї на п’єдесталах і вівтарі на честь добрих богів. Повсюди у зроблених з оніксу фонтанах, басейнах і чашах жебоніла вода, на поверхні якої відбивалися вогні триніг, що стояли на високому балконі, а всередині