Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Альбрехт сидів, потупившись, він розумів, що прийшли по нього. Король Роена не пробачив падіння Рамура.

- Я чекаю! - у нетерпінні гаркнув генерал Волт.

Капітан Радислав заскреготав зубами, коли з натовпу бранців вивели рудоволосого Стіва. Хлопець був наймолодшим з їхнього загону, не рахуючи Альбрехта.

Капітану не хотілося жертвувати ніким зі своїх людей, але й видати роенському генералу крон-герцога Фероманська йому честь не дозволяла.

- Я вас попередив! - пригрозив пальцем Волт, і махнув рукою двом воїнам, які посадили бідолаху Стіві на землю, поклавши його голову на камінь.

- Ні! Припиніть! Я вам усе скажу! - закричав капітан Радислав, вирішивши прийняти весь удар на себе. - Відпустіть хлопця!

Воїни жбурнули Стіва назад до бранців.

- Це я зробив! - капітан Радислав навіть бровою не повів, кажучи це.

- Ти? - оцінювально пробіг по ньому поглядом Волт. - А я чув, що він був трохи молодшим! Значить, донесення не точні! Стратити його! - махнув рукою генерал, і тепер схопили капітана.

Альбрехт, який весь цей час сидів, потупившись, підняв очі. Він розумів, зараз захищають його. Хлопець ще ніколи не був таким рішучим.

"Якщо вже так доля склалася! Може, даремно я намагаюся боротися з течією?" - промайнуло у нього в голові.

Хлопець піднявся на ноги, і, незважаючи на тих, хто намагався його зупинити, зробив кілька кроків уперед.

- Він бреше! Золотий грифон це я!

У загоні генерала Волта пролунав сміх, коли вони побачили дев'ятнадцятирічного хлопця.

- Ім’я! – генерал зміряв того поглядом.

- Альбрехт!

Сміх моментально стихнув, коли генерал Волт зробив кілька кроків назустріч юнакові.

- Так, так! Ось значить, який ти воїн у сяючих обладунках! Про тебе легенди ходять, хлопче! Тебе ми й шукали! - чоловік схопив Альбрехта за волосся і штовхнув на землю. - Наш король просив передати тобі привіт! - розреготався він.

Його сміх підхопили інші. Тільки воїнам капітана Радислава було не до сміху. Одним своїм вчинком Альбрехт перекреслив усі спроби його врятувати.

* * *

Увечері, щойно почало сутеніти, до зарганського замку примчав вершник. У нього для Великого герцога були важливі новини.

Рада до цього моменту вже заспокоїлася, і була готова на компроміси. До вечора її стан покращився, і вона вирішила сходити в покої Мерліна, щоб ще раз із ним поговорити. Коли вона йшла, то навіть і не уявляла, наскільки було пізно просити відкликати загін.

Коли вона увійшла, Мерлін був зайнятий, але виставляти за двері він її не став.

- Великий герцог, чи є якісь новини від Альбрехта? – спитала вона, боячись, що він знов на неї накричить.

- Ні! Вони повинні були вже прибути на місце! - було видно, що Мерлін теж чимось стурбований.

Не встигли вони до пуття поговорити, як двері зі стуком відчинилися, і вбіг чоловік у промоклому одязі.

- Великий герцог, у мене для вас термінові новини!

Мерлін махнув рукою Раді, щоб вона йшла. Дівчина знехотя погодилася вийти за двері. Вона так і не почула, що було сказано в покоях Мерліна.

- Мерліне, у нас великі проблеми! Загін, де був герцог Альбрехт, потрапив у засідку до роенців! Вони вже перейшли наш кордон!

* * *

Руки йому зв'язали тугіше, щоб він не зміг звільнитися. Альбрехт розумів, що мине хвилина, може дві, і він буде мертвий. Хтось із загону Волта підвів його до того ж каменю, де збиралися стратити Стіва.

- Законом королівства Роен і особистим проханням короля Морла, тебе засуджено до смертної кари через відсікання голови! - проголосив генерал Волт. - Чи є в тебе останнє бажання?

Альбрехт, стоячи на колінах перед каменем, навіть не став молитися. Йому згадалася раптом Рада, її дзвінкий сміх, її красиві очі. Якщо йому судилося померти, тільки з її ім'ям на вустах.

- Моя кохана, ну ось і все. Закінчилася наша історія. Сподіваюся, тебе не дуже засмутить моя смерть. Адже інакше я не зможу знайти спокій. - дуже тихо зашепотів Альбрехт.

Сльози потекли з очей. Настільки безглуздим було його життя. Коли голову поклали на камінь і вже зібралися занести меч, Альбрехт зробив те, чого не хотів робити -  вимовив першу частину заклинання Марлета.

- Інвокабу антигуа віртуте ауксіліум!

Хоч сенсу вже не було. Адже вони були дуже далеко один від одного.

* * *

Рада не могла знайти собі місця. Вона не встигла далеко відійти від покоїв Мерліна. Дівчина відчувала, що щось сталося, але не знала, що саме.

Раптом вона почула в голові чийсь приглушений голос. І перш ніж подумати, Рада вигукнула:

- Лібера те де компедівус ментис, юном симус!

У той момент, коли вона це сказала, з її груди наче пронизало стрілою. Дівчина, як підкошена, впала на підлогу, втративши свідомість.