Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

— Я не хотів, щоб вона вагітніла, — пробурмотів він слабким голосом. Якби кафе не було таким крихітним і тихим, Когтаке навряд чи побула б його. — Але ніщо не змінить її рішення.

Негаре сумно посміхнувся, подивився на Когтаке й знову опустив голову.

Він сказав, що «не хотів» вагітності Кеї, бо не міг сказати інакше. Він не міг сказати: «Не залишай дитини» чи «Я хочу, щоб ти її народила», він не міг обрати Кеї ціною дитини чи дитину ціною Кеї.

Когтаке не знала, що відповісти. Вона підняла очі до стелі, де повільно обертався вентилятор.

— Вона сильна, — урешті озвалася Когтаке.

Із затильної кімнати вийшла Казу.

— Казу… — прошепотіла Когтаке.

Але Казу відвела від неї погляд і повернулася до Негаре. Вона не була незворушною, як завше, — натомість здавалася сумною й пригніченою.

— Як вона? — запитав Негаре.

Казу мовчки обернулася до затильної кімнати. Негаре теж повернув голову в той бік і побачив, як звідти повільно вийшла Кеї. Вона все ще була блідою й рухалася трохи непевно, але тепер, схоже, почувалася значно краще. Підійшла до барної стійки й стала поряд з чоловіком.

Кеї дивилася на Негаре, але він не підводив на неї очей. Прикипів поглядом до своїх паперових журавлів. Обоє мовчали, і з кожною хвилиною та затяжна тиша робилася все важчою. Когтаке теж застигла й не могла поворухнутися.

Зненацька Казу вийшла на кухню й узялася заварювати каву. Вона помістила на лійку фільтр і налила в скляну посудину гарячу воду. У кафе було тихо, і всі добре чули, що вона робила, хоча й не бачили того. Невдовзі вода в посудині закипіла й почулося її булькання. За кілька хвилин кафе сповнилося ароматом свіжої кави. Мовби спокушений ним, Негаре підняв голову.

— Вибач, Негаре, — пробурмотіла Кеї.

— За що? — запитав він, роздивляючись своїх паперових журавлів.

— Завтра я піду в лікарню.

— …

— Я… ляжу… в лікарню. — Кеї зупинялася на кожному слові, ніби хотіла змиритися з думкою, яка досі їй муляла. — Щоправда, коли уявляю, як заходжу в лікарню, здається, що більше ніколи звідти не вийду. Тому мені так важко прийняти це рішення…

— Розумію. — Негаре міцно стиснув кулаки.

Кеї задерла голову й дивилася своїми великими очима кудись удалину.

— Але, напевно, довше я так не протягну… — додала вона й заплакала.

Негаре мовчки слухав.

— Не знаю, скільки ще витримає моє тіло…

Кеї приклала руку до живота, який був ще майже непомітним.

— Схоже, народження цієї дитини забере всі мої сили… — сказала вона й сумно посміхнулася. Мабуть, добре знала, на що здатен її організм.

— Саме тому…

Кеї сказала, що вирішила лягти до лікарні. Негаре дивився на неї своїми очима-щілинами.

— Гаразд… — тільки й відповів.

— Кеї, люба…

Це вперше Когтаке бачила Кеї настільки пригніченою. Як медсестра, вона розуміла, яку загрозу для Кеї, з її хворим серцем, становило народження дитини. Її організм був украй виснаженим, а в неї ще навіть не було ранкової нудоти. Якби вона вирішила перервати вагітність, ніхто її не засуджував би. Та Кеї вирішила народити цю дитину.

— Але мені справді страшно… — пробурмотіла вона тремтливим голосом. — Я хочу знати, що моя дитина буде щасливою… — Вона легенько торкнулася свого живота. — Чи буде маминій дитинці самотньою? Чи плакатимеш без мами? — Кеї за звичкою розмовляла з дитиною у своєму животі. — Може статися, що мені вдасться тільки народити тебе, дитинко. Ти пробачиш мені?

Кеї прислухалася, але не почула від дитини жодної відповіді.

Її щокою струмочками бігли сльози.

— Мені страшно… Страшно від того, що не буду поряд з моєю крихіткою… — сказала Кеї й поглянула на Негаре. — Не знаю, що робити. Хочу, щоб моя дитина була щасливою… Як таке просте бажання може викликати такий страх? — вигукнула вона.

Негаре нічого не відповів. Він не відривав очей від паперових журавлів, що вишикувалися на барній стійці.

Ляск.

Жінка в білій сукні закрила свій роман. Вона ще не дочитала його. Біла закладка з прив’язаною до неї червоною стрічкою визирала поміж сторінок. Почувши, як закрилася книжка, Кеї подивилася на жінку-привида, яка, натомість, утупилася в неї.

Не відриваючи погляду від Кеї, жінка в білому ледь помітно кліпнула. Відтак неквапом підвелася зі стільця. Здавалося, що тим кліпанням хотіла щось сказати. Однак вона пройшла повз барну стійку й зникла у вбиральні, наче її туди засмоктало.

Її стілець — той стілець — звільнився.

Кеї рушила до стільця, ніби щось тягнуло її туди. Потім зупинилася — біля того стільця, сидячи на якому можна повернутися в минуле, — і просто дивилася на нього.

— Казу… Чи могла б ти заварити трохи кави? — слабким голосом запитала вона.

Казу визирнула з кухні. Побачивши, що Кеї стоїть біля того стільця, відразу зрозуміла, що спало їй на думку.

Негаре обернувся й дивився на спину Кеї.

— Ох, тільки не кажи… Ти справді хочеш це зробити? — запитав він.

Казу помітила, що жінка в білій сукні пішла, і пригадала обідню розмову. Фуміко Кійокава запитала, чи можна перенестися в майбутнє. Її наміри були очевидними. Вона хотіла дізнатися, чи справді Горо повернеться за три роки з Америки й чи дійсно вони одружаться. Казу відповіла, що це можливо, але ніхто цього не робить.

Перенестися в майбутнє, звісно, можна було, однак ніхто не гарантував, що там буде бажана людина. Адже знати, що могло трапитися в майбутньому, було неможливо. З огляду на обмежений час — доки не охолоне кава, — шанси побачитися з тим, хто був потрібен, наближалися до нуля.

Ніхто не мандрував у майбутнє, бо це було безглуздо. Проте саме це й хотіла зробити Кеї.

— Мені б тільки побачити.

— Зажди-но…

— Якби я могла хоч не мить побачити, цього було б достатньо…

— Ти справді хочеш у майбутнє? — незвично суворо запитав Негаре.

— Це все, що мені залишається…

— Але ж ти не знаєш, чи ви зустрінетеся.

— …

— Навіщо робити це, якщо ви не зустрінетеся?

— Я розумію, але…

Кеї благально дивилася на Негаре. Та він сказав лише одне слово: «Ні», і, відвернувшись, похмуро мовчав.

Доти Негаре ніколи не ставав на шляху Кеї й не забороняв їй робити те, що вона хотіла. Серед усіх саме він найбільше поважав її наполегливість і непохитність. Не надто заперечував навіть тоді, коли Кеї вирішила поставити своє життя під загрозу, народивши дитину. Але цю її ідею рішуче не схвалював.

Його непокоїло не тільки те, що вона могла не зустрітися з їхньою дитиною. Що, як вона потрапить у майбутнє й дізнається, що дитини немає? Це підірве її