Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Може для Ліни там і немає нікого, а ось для мене стрижик цілком видимий і навіть відчутний. Пам'ятаю як відчувалося під подушечками пальців його шовковисте пір’ячко. Але кричати про це було б безглуздо і небезпечно, особливо після того, як мене забрали з божевільні.

— Ой, а що це так чудово пахне! — вигукую з підкресленим захопленням, аби переключити увагу камеристки на щось інше.

— О, це? — одразу ведеться. — Новий рецепт. Мод десь дізналася як пекти оладки із солодким сиром. Дуже смачно.

— Охоче ​​вірю, — посміхаюсь, вдихаю апетитний аромат. Він дійсно неймовірний. Та викликає щемливу ностальгію.

Сирники часто готувала бабуся на сніданок, бо тільки так мене можна було змусити поїсти зранку перед школою. Потім бабуся захворіла і її не стало. Зараз же разом із цим запахом у моїх грудях тупою голочкою серце кольнула туга, і я ніби на власні очі бачу бабусю Ліду біля плити в байковій квітчастій сукні і білому смугастому фартуху, перешитому зі старої спідниці.

Непомітно змахнувши сльозу, обережно підводжуся з ліжка і накинувши поданий Ліною халат, сідаю за столик. Краєм ока чіпляюся за узголів'я ліжка, але моєї гості там уже немає. Проте не сумніваюся, що вона скоро знову з'явиться.

— Леді, — мне в руках край фартуха. — Після огляду лікаря вас попросив зайти до нього в кабінет лерд Емерей. Сказав, що для дуже важливої ​​розмови.

Коротко киваю, розуміючи про що ми говоритимемо, і тішуся, що лікар дає добро на закінчення мого вимушеного ув'язнення. Зрештою, тиждень уже добігає кінця, а моє самопочуття все краще і краще.

Сирники виявляються не тільки апетитні на запах, але ще й дуже смачні. Майже як у бабусі. Я й оком не встигаю моргнути, як уплітаю майже всю порцію. Чомусь згадується фільм “Віднесені вітром”, коли нянечка заповідала Скарлет, їсти на людях, як пташка, і пригощала млинцями перед прийомом у “Дванадцяти дубах”. Скарлет із мене, як і леді, така собі. До того ж у мене останнім часом просто вовчий апетит, схоже організм всі сили тратить на відновлення.

Після сніданку Ліна підбирає для мене сукню та допомагає одягнутися. Чомусь саме сьогодні я довго обдивляюсь запропоновані варіанти, не знаю на якому зупиниться. Різнокольорові легкі муслінові вбрання, акуратно розкладені на ліжку, нагадують яскраві екзотичні квіти, але жодне з них мене не приваблює. В результаті "плюю" на все це, в тому числі і на безглузде бажання здаватися привабливою і жіночною, і вибираю перший варіант.

Біла в дрібний горошок сукня вдало підкреслює тонку талію, злегка відкриває ключиці і розходиться пишною спідницею до самої підлоги. Мені дійсно подобається своє відображення у дзеркалі. Є якась принадність у всіх цих вінтажних вбраннях, ніжність, елегантність, витонченість, дівчину в такому одязі хочеться пестити, плекати і оберігати.

Обережний стукіт у двері лунає вже коли служниця розправляє поясок на талії, розгладжуючи ледь помітну зморщечку.

— Це напевно лікар, — задумливо дивлюсь на двері. — Впусти його, Ліно. А після огляду я про щось хотіла б у тебе запитати.

— Про що ж, леді? — піднімає брови камеристка. — Ви щось згадали?

— Потім, Ліно, — махаю рукою.

За дверима і справді стоїть шановний доктор Ешлі. Побачивши мене, він щиро посміхається і, впевнено переступивши поріг кімнати, напівжартівливо запитує:

— Як тут моя улюблена пацієнтка?

— Лікаре Ешлі, зараз я ваша єдина пацієнтка, — гмикаю у відповідь.

— Але ж це зовсім не виключає можливість бути улюбленою! — лукаво підморгує у відповідь.

Дивлюся на нього з погано прихованим замішанням.

Ліна вдає, що не чує, похапцем прибирає зі столу посуд й виходить. А лікар приступає до своїх обов'язків. Тепер мені ще більше незручно, коли він торкається мого чола, вимірює пульс, проводить руками над тілом, вклавши на ліжко. Іноді зупиняється й ретельніше сканує область серця і сонячного сплетення. Хмуриться, або вдоволено киває. Я з напругою читаю найменшу емоцію на обличчі й мовчки благаю оголосити мене повністю здоровою.

— Ну що я можу сказати, Ево, — врешті промовляє. — Ти напрочуд швидко відновилася. Усі системи органів функціонують чудово, життєві показники в нормі. Якщо тебе більше нічого не турбує, то карантин я знімаю, а ось тонізувальні краплі, ще тиждень попий, не завадить.

— Дякую, докторе Ешлі! — не стримую радість.

— Мені за що, Ево? Це все твоя спрага до життя та молодий організм. До речі, можеш звати мене Ріган.

— Я не знаю, чи зручно, — опускаю вії.

— Абсолютно, Ево. І я розраховую тебе побачити сьогодні за вечерею.

Невпевнено посміхаюся і киваю. По правді почуваюсь ніяково від такої уваги.

Лікар, зібравши свої інструменти, йде. А я налаштовуюсь чекати Ліну. Хотілося б більше знати про свої здібності перед розмовою з графом, щоб бути, як кажуть, у всеозброєнні.

Минає десять хвилин. Двадцять. А покоївки все немає і немає. Я вже починаю трохи нервувати. Не розлютився б і сам Емерей на мою затримку, все ж таки вказівка прийти була відразу ж після огляду. Нетерпляче соваюсь в кріслі, чекаю ще десять хвилин, а потім, здавшись, вирішую йти до Теодора. Розмову з Ліною знову відкладається. І тільки опинившись за дверима своєї кімнати, розумію, що зовсім не знаю, куди йти.

Я бувала в дитячій, бібліотеці, класній кімнаті і навіть на кухні, але ось апартаменти графа мені ще не доводилося відвідувати, як і його особистий кабінет. Хоча пригадується, що першого дня, коли Зої вела мене до нашої кімнати, вона побіжно відзначила, що східне крило це вотчина Емерея. Мовляв, там і його кабінет, і зал зі зброєю, яку лорд самовіддано колекціонує, і майстерня. Хоча яка може бути майстерня в аристократа, не розумію.

Доходжу до верхнього сходового майданчика і повертаю ліворуч, потрапляю в аналогічний коридор як у західному крилі. Тут теж стіни рясніють портретами та гобеленами. Цілком вірогідно, що за деякими ховаються нові таємні ходи, які з ентузіазмом давно вже обстежив допитливий Сет. Не завадило б попросити у хлопчика провести мені екскурсію секретними лабіринтами замку.