Читати книгу - "Зламана коханням, Ксенія Євчук"

— А ти як гадаєш? Ти зможеш мене відпустити, якщо я захочу піти?

Такий сюжет їй може тільки наснитись.

Цього ніколи не станеться.

— Мабуть, ні. За три дні ми будемо пов'язані кров'ю. Хоча... — я дивлюсь на місце, де під її футболкою знаходиться довгий тонкий шрам від гострого ножа. — Ми вже пов'язані кров'ю.

— Ти кажеш три дні? Коли ти спланував весілля?

— В мене є Рафаель і твоя сестра, тисячі охоронців і сотні тисяч солдатів. Підготувати це весілля було легшим, ніж знову завоювати твоє серце.

— Любий, ти ще не завоював моє серце.

— Це тільки твоя думка. Я знаю, що ти мрієш про мої пальці в собі, як це було вчора.

— Нічого подібного, — вона пирхає, і я забираю з її рук панкейки.

Повертаю тарілку на стіл і дивлюсь на неї, що вже тримає долоні на щоках.

— Збирайся, ми сьогодні йдемо на вечерю до Рафаеля і Ларії.

— Я можу піти так.

Вона дивиться на свою білу футболку, на якій вже дві плями від сиропу, і на короткі шорти, які більше схожі на труси.

Чоловічі плавки, оскільки вони повністю обтягують її задницю.

— Золотце, в чому проблема піти в нормальній одежі? Твоя сестра скупила тобі все найкраще.

— Чим тобі це не нормальний одяг?

Я скептично оглядаю її знову і піднімаю брови.

— Ні. Йди переодягнись.

Дівчина зітхає і відмахується від мене рукою, ніби я нав'язливмй комар.

Проходячи повз мене, легко торкається мого плеча, мугикаючи пісню, яка вже зудить в моїх вухах.

Цю пісню я вже чую всоте за весь час.

Я забороню їй слухати музику, бо її плейлист є довбаним гімном для психічно хворих людей.

Я не вагаючись йду за нею до кімнати. Афіна кидає на мене короткий погляд, коли я стою в дверях і слідкую за тим, що ж вона обере з повної шафи одягу.

— Якщо ти вже тут, допоможи.

Підходжу до неї, торкаючись її оголеного плеча. Застібаю блискавку на її короткій літній сукні.

Я ловлю себе на думці, що мені подобається слідкувати за нею.

За її рухами, розвитком. За всім, що є в ній.

— Чи є в мене весільна сукня? — вона застає мене зненацька цим запитанням.

— Ти не хочеш сама її обрати?

Ніби перевіряючи мої слова, повертає голову до мене. Супиться і якусь мить просто мовчки спостерігає.

— Хочу. Я думала, що є якісь вимоги щодо того, як вона виглядатиме.

— Мені все одно, якщо тобі буде в ній зручно. Просто, будь ласка, при виборі візьми з собою Ларію. Вона не дасть тобі зробити хибний вибір.

Відповіддю є легка усмішка, що вкриває її вуста.

Коли ми наближаємося до охоронців, що стоять біля входу, я помічаю, як їхні погляди коротко ковзають по нас, перш ніж повернутися до стіни перед ними. Ми вже настільки звикли до їхньої присутності, що вони здаються частиною цього місця, як меблі чи освітлення.

Вирази їхніх облич жорстоко незмінні. Проте ми знаємо, що вони слідкують за кожним рухом. За всім, що відбувається навколо, щоб коли це буде потрібно, вони безслівно зробили свою справу.

Афіна стоїть поруч, поправляючи браслет на своїй руці.

Перед нами відчиняються двері, на порозі застрягає радісна Ларія.

Вона обіймає свою сестру і цілує в щоку. Я зиркаю на охорону, щоб вони не дивились в нашу сторону.

Щоб вони не бачили, яка щаслива Афіна просто зараз.

Рафаель з'являється позаду своєї дружини, тримаючи в руках майже двохрічного Девіана.

Хлопчик в руках рухає ногами, просячись, щоб батько опустив його на землю.

— Привіт, Афіно, ми раді тебе бачити, — починає він. — Хто це поруч з тобою? Попроси охорону, щоб вони показали цьому пану шлях до виходу.

— Заткнись.

Ларія кидає на мене повний вибачення погляд.

— Сам заткнись, ти не вмієш себе контролювати.

— Ви не діти, — завершує його дружина.

Насправді завершує, бо ні я, ні Рафаель більше не продовжуємо свою бійку словами.

Я знову притискаю свою дівчину до себе, і ми без зайвих слів заходимо всередину.

Афіна без всякої цікавості тисне мені в ребро рукою, щоб я відпустив її.

Я знаю, що вона хоче побути із сестрою. І я знаю, що якщо вона піде, то я не зможу вже її забрати.

Саме тому я саджаю її на диван поруч себе і стискаю її стегно.

— Будь слухняною, маленька наркоманко.

Вона натискає своєю рукою на мій рот, перевіряючи, чи почув нас хтось.

— Не кажи нікому.

— Тоді не відходь від мене, — це не прохання, я попереджаю її.

— Ти знаєш історію моєї бабусі?

Вона б не сказала мені, але я її знаю.

Афіна вже збирається відвернутись від мене, але на щастя Ларія почула її слова.

Рафаель опускає на пухнастий коврик Девіана, а сам зупиняється біля своєї дружини, ніби він стіна.

Це те, ким ми є для своїх жінок.

— Ти про нашу бабусю? Вам відома ця історія?

Ларія звертається і до мене, і до Рафаеля водночас. І Рафаель підіграє тільки тому, що бачить у її очах вогонь.

— Насправді в бабусю пішла Афіна. Я більше схожа на нашу матір. Але я вам все одно розповім.

Вони сідають навпроти нас, вмощуючись на м'якому дивані.

Я стискаю Афіну ще більше, відчуваючи, як вона збирається піднятись і перестрибнути на коліна до сестри.

— Моргана Мільєр, наша бабуся повинна була вийти заміж за Річарда Брукса.

— І вона не вийшла, — перебиває дівчина біля мене, захоплюючись. — Тому що вона не кохала його.

— А ти мене кохаєш, — нагадую я їй на вухо, і її тілом пробігають мурахи.

Добре знати, що я викликаю в неї це.

— Вона втекла з весілля, на яке зібралось майже тисяча таких самих злочинців, яким був Брукс. Мати ніколи не знала, хто їй допоміг тоді. Вона залишила її на нашого батька, довіряючи йому її життя. Бабуся спалила весь весільний готель разом із людьми всередині.

— Тож скільки їй було років? — запитує Рафаель, ніби не знає.