Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Емілія.
- Чого тобі? - запитую щойно Марк наблизився до мене. - Чи ти вважаєш, що мені мало дісталося сьогодні? - гримаю, той не встигає і рота відкрити.
- Не підходь! - войовниче попереджаю, затиснувши краї рушника в руках. - Бо на мить забуду, що я дівчинка і тоді тобі точно буде непереливки!
Марк примружує очі та зупиняється зовсім поряд від мене. Нахиляє голову в один бік і розглядає мене. Не просто дивиться, а наче пронизує наскрізь. Варто казати, що він взагалі не злякався моїх погроз? Натомість все спрацювало в зворотньому напрямку.
Мої очі від страху починають блукати, шукаючи батька та інших…
Дзуськи! Як вони потрібні, їх знову немає. Куди встигли подітися? Лише на декілька хвилин відволіклася.
- Взагалі то! - почав Марк.
Виглядає таким зосередженим зараз.
- Я прямував до своєї автівки! Але…
Присягаюся, почувши це його “але”, сказане таким тоном, що в мене все життя перед очима пробігло, як у того кролика перед пащекою страшного лева.
- Тепер мені стало цікаво, як ти виконаєш свою погрозу! - вилиці Марка напружуються.
Його майже оголене мокре тіло виблискує на сонці. Видно все, кожен наче сталевий м’яз. Жодного сумніву, він слідкує за собою. Напевно, старанно працює в тренажерному залі, щоб ось так справляти враження на наївних нетімущих дуреп. Від яких я мало чим відрізняюся, давайте вже дивитися правді у вічі! І я теж під враженням. Але навіть хай не мріє, що він про це дізнається! Та й врешті решт, це всього лише купка м’язів, та тіло… Ну добре, довершене тіло, від якого мурахи по загривку і вниз до самих п’ят.
Отже, цей осередок тестостерону робить крок до мене.
- Стій де стоїш, Марку! - наказую йому.
- А то що? - його губи розтягуються в іронічній посмішці.
Ненавиджу, коли він ось так глузує з мене. Пихатий чванько!
Провокує. Змушує знову відчувати неймовірну суміш з різноманітних почуттів та емоцій, таких різних, що поєднання розгорається яскравим полум'ям всередині. Від злості до тремтіння та збудження… І це лякає до гикавки!
Знову наближається.
- В тебе туш розмазалася. - переходить на шепіт. - А хоча, може це такий задум художника. - підморгує. - Не зважай!
- Навіщо ти мене провокуєш? - цікавлюся в нього.
- Ти перша почала! - стоїть навпроти мене, близько, занадто близько.
- Не правда! - вигукую, а подих перехоплює.
“Агов, схаменись! Ще мить і ти геть занапастиш своє життя! А як же мрії! Сцена?”
- Коротка ж в тебе пам’ять, Еміліє! - гірко посміхається.
“Невже пізнав мене? - від цієї здогадки піджилки починають тремтіти.
Здасть батьку і “золота” клітка з нелюбом, який перший погодиться на шлюб з “зіпсованим товаром” забезпечена! Доки ще молода і вродлива. Як же ж гидко стало, аж нудити почало.
- Та заспокойся ти! - знову тихо шепоче. - В тебе зараз вигляд такий, наче тебе на ешафот ось-ось поведуть! - продовжує він.
- Завдяки гарній компанії. - видаю я.
- Взагалі я лише хотів з багажника автівки дістати нову футболку, щоб запропонувати її тобі. Ти сама кидаєшся на мене, наче та поранена вовчиця!
Нарешті він змінив напрям руху і пішов в бік автівки, яка припаркована зовсім поряд.
- Ось! Візьмеш, якщо не бажаєш випадково продемонструвати мені свої принади! - з цими словами він поклав нову, ще запаковану футболку поряд зі мною на капот.
- Дякую! - прошепотіла самими губами.
“То можна нарешті видихнути? Він таки мене не впізнав? Навряд чи змовчав би, якби це було не так!
Щойно я залізла в салон автівки, щоб переодягнутися, як в моїй сумочці заграв стільниковий телефон.
- Алло! - промовила в слухавку, щойно прийняла виклик.
- Нарешті! Подруго! Хіба можна так лякати! Я вже десятий раз телефоную.
- Вибач, Люсю, не чула! - затисла телефон між вухом і плечем, а сама тим часом дістаю футболку.
“Не обідніє!”, - крутиться в моїй голові, бо я ще й досі вагаюся, чи приймати від нього цю річ чи ні. Але ж в рушнику, та ще й знову поряд з ним на зворотному шляху. Бр-р. Знову все тіло напружилося.
- То чим же таким ти зайнята, що навіть не маєш часу відповісти на дзвінок подруги!? - ображено цікавиться вона.
- Нічого цікавого. - швидко видала я, хоча Люська, дівчина-рентген, її не обдуриш.
- А не з цікавого?
- Пудра скінчилася! - з сумом зітхнула я.
- Вся? Ти що з нею робила? Стіну штукатурила?
- Так вийшло! - продовжила. - Ало, ало!
Слухавку поклала. Наче ж проблем зі зв’язком немає.
Але подружка відбилася лише для того, щоб перетелефонувати по відеозв'язку. Отже, вирішила побачити мене на власні очі! Добре, що я вже встигла одягнутися.
- Ти де? - скептично поглянула на мене, щойно я прийняла виклик.
- В автівці! - відповіла обережно.
- В батьковій? - примружила очі Люся.
“Ну візьми, збреши! Ну хоч переведи розмову на щось інше…”
- Ні-і. - протягнула я, отже ця моя клята правдивість.
- М-м! як цікаво! А що це на тобі вдягнуто? Наче такої футболки в тебе раніше не було.
“Я ж казала! Не дівчина - рентген! Всі дрібнички - легко!”
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В кроці від кохання, Олександра Малінкова», після закриття браузера.