Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

— З яких це пір? — майже здивовано перепитав Марко.

— Я й так ризикую, зустрівшись із тобою, Шведе, — похитав головою Гінзбург. — Ще й балакаю, наче романтична баришня…

— Я тебе сюди не кликав, Вальтере.

— Навіть тут, у затишному, тихому Фюссені мене можуть вистежити, побачити, упізнати…

— Хто? Свої?

— Так… «Ваньки» з Луб’янки, — гмикнув той, потерши голене підборіддя.

— Що за дурню ти верзеш? — роздратовано промовив Марко. — Або ти поясниш усе… Або…

— Або що? Ти, Марко Швед, здаси мене німецьким поліцаям як ворожого агента? — усміхнувся Вальтер Кривицький. — Я розумію, що мої слова звучать дивно, ба більше, навіть по-дурному… Але… Я не виправдовуюся і не прошу мене пробачити. Усі ці роки я незримо спостерігав за тобою, я бачив, як ти ростеш, закріплюєшся, як пускаєш коріння в чужій тобі країні, як хитро тобі вдалося проникнути у нашу лондонську резидентуру…. Але я жодного разу… не видав тебе! Жодного разу! Бо я передчував — така мить, як зараз, колись настане. Я інтуїтивно відчував, до чого усе йде. І усвідомлював, що одного разу ти можеш стати моїм рятівником. Ти допоможеш мені так само, як я допоміг тобі, зберігши таємницю про те, хто ти є насправді, — тихо проказав Вальтер Кривицький. — Послухай… Я був відданий совєцькій ідеї, я вважав, що все, що роблю, — для блага моєї радянської вітчизни! Я був переконаний, що усі мої кроки вірні, що революційні ідеали чисті і не заплямовані… Я був звичайним хлопцем, який повірив у світову революцію, у торжество марксистсько-лєнінських ідей і перемогу пролетаріату. Аж поки… Словом, зрозумій, у мене не вистачало чітких і незаперечних доказів. А потім з’явилися і вони…

— Які докази? Конкретніше.

— Ось які. У жовтні 1935 року мене направили до Німеччини керувати нелегальною резидентурою Іноземного відділу ОДПУ СРСР, — продовжив Вальтер, нервово ковтнувши слину. — Приймаючи розвідмережу і поточні справи від свого попередника, я випадково натрапив на інформацію стосовно надсекретних перемовин, котрі вели особистий представник Сталіна, торгпред СРСР у Берліні Давид Канделакі та представник Гітлера, імперський міністр Ялмар Шахт. Усе б нічого, та ці перемовини велися в обхід офіційних каналів НКВС, що не могло мене не здивувати, а потім і не насторожити: для чого така секретність?

Я вирішив почекати, подивитися, що буде далі. Вже у грудні 1936 року я дістав наказ Центру, який не вкладався у моїй голові! Я мав зібрати і надати компрометуючі дані на найпотужніших політичних діячів СРСР, які на той час потрапили до розряду «ворогів народу», а також… уяви собі, «заморозити» всю агентурну мережу в Німеччині! Усе, над чим ми працювали денно і нощно! Уся наша праця, наші жертви і наші потуги — усе коту під хвіст!

Я не розумів, як таке можливо, я не йняв віри. Я усе ще сподівався, що помиляюся, що усі ці події — випадковий збіг обставин, що ті, кого назвали ворогами, — дійсно вороги радянської держави і мусять отримати по заслузі… А тим часом моїх соратників, колег, бойових товаришів, усіх, кого я знав від самого початку, кришталево чистих і відданих справі людей, цвіт совєцької розвідки викликали до Москви, арештовували мало не на пероні і вони… зникли назавжди. У березні 1937-го, якраз напередодні того, як на Луб’янці на повну запрацювала кривава м’ясорубка, я й сам отримав наказ із Центру негайно прибути до Москви. Я зрозумів — це кінець.

Тут у Європі мені вдалося для себе і своєї сім’ї вибудувати сяке-таке гідне життя… Я мав прикриття — невеликий антикварний бізнес, що дозволяв мені, скуповуючи рідкісні букіністичні видання, вільно пересуватися Європою. Я мав власний офіс у Парижі, сам же із дружиною і сином під іменем австрійця Мартіна Лєсснера мешкав у Гаазі, — Кривицький сумно усміхнувся. — В Гаазі ми нарешті придбали власний затишний будиночок. Саме такий, про який ми з дружиною мріяли — на Целебштрасе… У Союзі нам таке й наснитися б не могло. І що? Я мав повернутися?

Поїхати, як баран на заклання, на свою власну погибель? Я добре знав, що там діється, а тому… Марку! Я вирішив НЕ ПОВЕРТАТИСЯ до СРСР! Спочатку ми з дружиною нелегально жили у Франції. Все було ніби непогано, — Гінзбург зробив паузу, щоб трохи віддихатись, — а тепер я відчуваю, що коло замикається. Марку… Я немов загнаний звір. За мною полюють агенти НКВС! Мені не простять того, що я відмовився повернутися до Москви, щоб здохнути з простріленим баняком в одному з підвалів Луб’янки! Хух-х… Тепер тобі усе відомо. Тепер ти розумієш?

Швед прикрив очі. Видихнув і собі.

— Тепер розумію, — проказав тихо. — Розповідаєш гарно, хоч сльозу пускай. Казав мені якось покійний Коновалець, що Павлусь Валюх теж його мало до сліз не довів, коли на кладовищі П’єр Лашез узяв земельки цвинтарної з могили Петлюри, щоб деревце в Україні посадити.

— Ти мені не віриш, — мовив Гінзбург, — не віриш… Так, я можу зрозуміти твої почуття. Ті цукерки… Його зовуть Павел Судоплатов, — Вальтер провів рукою по обличчю, немов витираючи піт. — Я справді не знав про цю операцію нічого, поки усе не скінчилося. Тим керували особисто Сталін та Єжов. Розглядалося кілька кандидатур. Потрібен був не просто професійний розвідник, але й професійний вбивця. Судоплатов підійшов найкраще. Мав на той час у послужному списку доволі яскраві й успішні операції… Окрім усього іншого Павел чудово розмовляв українською, умів природно, невимушено затесатися в довіру, стати «своїм»…

— Як оце ти намагаєшся зараз… — гмикнув Швед.

Гінзбург стенув плечима.

— Для Сталіна, вже мені вибач, Марку, такі як ти — дріб’язок. Ти не лідер руху опору… Ти просто хороший інструмент вашої справи. Таких як ти прибирають по ходу, не напружуючи самого «товариша Васільєва». І якщо ти досі живий, то це тільки через те, що добре законспірувався, маєш гарні професійні навички і надійні тили. Інша справа — ваш провідник, як ти кажеш… Він користувався усім можливим авторитетом у націоналістичних колах. І що зараз? Ви усі збентежені, думаєте одні на одних!

— Це неправда.

— Правда, Марку! А якщо і не схоже на правду, то повір, вам підкинуть пару цілком підходящих доказів! — продовжував Кривицький. — Як ти не розумієш? Сталіну необхідно вкинути поміж вас кішку, щоб ви знищували одне одного, перестали довіряти своїм. Тільки так можна позбавити еліти ваш рух… Тому робиться усе, що сприятиме цьому.

Петлюра, Коновалець… Хто буде наступним і в який спосіб — цього я, на жаль, не знаю, інакше сказав би тобі. Може, ваш дорогий некоронований «король Руси-України»