Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

— Привіт, — спокійно промовив Владислав, не відволікаючись від читання книги, ліниво обіпершись на диван, немов у себе вдома.

— Як ти сюди потрапив? — роздратовано вимовила Яна. — І чому моїм нареченим назвався?

Владислав всім своїм виглядом демонстрував надмірність, а ще незрозумілу прискіпливість та надокучливість. Вона його бачила повноцінно лише другий раз, і точно з упевненістю могла сказати, що від цього чоловіка в неї будуть одні неприємності.

«Неприємний тип, але до чортиків симпатичний!» — внутрішньо Левіна напружилася, не знаючи чого можна очікувати від так званого рятівника, який буквально лишив її в поліцейській дільниці.

— Вікно було відчинене, — Роріксон махнув рукою у бік невеликого віконця. — Треба було все-таки назватися твоїм чоловіком, так?! Але боюся, мені тоді сто відсотків не повірили б.

— П'ятий поверх, ти серйозно? — склавши руки на грудях, дівчина обгородила зухвальця обурливим поглядом, зовсім уже забув про інші думки. — Дуже смішно.

Яна швидко зачинила за собою двері, щоб позбутися зайвих слухачів та й глядачів теж.

— Не віриш? Правильно, я теж не повірив би. Ну, а як щодо летючого килима, м?

— Так, шановний, хто вам дозволив взагалі сюди входити і бути моїм нареченим?

— Сприйму це як слова подяки, — Владислав акуратно відклав позичену раніше книгу з тумбочки, тим часом Яна робить різкий крок назустріч Роріксону. — Ану постав ту штуку на місце! І тільки спробуй…

Не встиг домовити Владислав, як у нього полетіла парасолька, що до цього спокійно висіла на вішалці.

— Ділько! Що це було?! — вилаялася Левіна, коли новий знайомий буквально зник із її поля зору разом із парасолькою.

— Я ж казав, — вішаючи парасольку на місце, спокійно промовив Владислав, перебуваючи за спиною Яни. — Не треба цього робити!

Левіна інстинктивно розвернулася до співрозмовника.

— Ти що…

— Тс-с, — він нахабно приклав вказівний палець до губ Яни, що була на півтори голови нижче. Левіна часто заморгала і не зводила здивований погляд з Роріксона. — Ти така галаслива. Дратуєш!

—  Ти що собі…

— Тс-с, — повторив він настійливе злегка натиснув пальчиком на її губи, змусивши замовкнути знову. Владислав схилився, так щоб його погляд був на її рівні. — Батьки хіба не вчили, що старших не можна перебивати!

Його губи вирівнялися в тонку лінію, а брови насупилися. Яна відчула, як внутрішнє  все стислося, і як би її співрозмовник не був таким привабливим, вона б точно заклякла від страху. Від Владислава віяло дивною небезпечною аурою, і тоді коли за альва вона точно була впевнена, що він їй не друг, то з Владиславом все було інакше.

— Розумниця, тепер перш ніж ти підеш зі мною, і ми трішки поговоримо. Мирно поговоримо, — він мирно посміхнувся, після чого прибрав свою руку від неї та відійшов на кілька кроків. — Гаразд?

— Гаразд, — невдоволено гаркнула Левіна. — Що ти таке?

— Тобто ти вже розумієш, що все навколо, може бути не таким як є. Це добре. Я лише на половину людина.

— Значить, ти все ж людина, а твій облік? Покажи його!

— Його немає, — Владислав обійшов Яну й всівся на диван. — Я на половину троль, і ця частина мене проявляється виключно в магічних дивах, яких ти стала свідком.

— Троль?! — це слово буквально застрягло в горлі Яни. — Як таке може бути?

— Довга історія, якось іншим разом розповім. Зараз це не пріоритет.

— А що тоді пріоритет?! Підвіска? — Яна ледь торкнулася родинної прикраси, сподіваючись побачити справжню подобу співрозмовника, але нічого не відбулося. — Тобі ж це потрібно?

— Бачу ти швидко навчаєшся, — Роріксон підвівся з місця. — Побачила те, на що сподівалася?

— Владислав, правильно?

— Так. Запам’ятала моє ім’я, що ж приємно, — він знову всміхнувся, демонструючи білосніжні зуби. Всього на кілька секунд він затримав погляд на прикрасі, але відразу ж перевів погляд. Його справді цікавила виключно прикраса, а не її хазяйка яка виявилась надто балакучою. — Яна, — він поглянув на бейджик, який висів на її кишені, щоб дізнатися її ім’я. Роріксон навіть не збирався його запам’ятовувати. —  Буду відвертим, мені справді потрібна підвіска.

— Навіщо?

— Хіба тобі не хочеться повернутися до свого звичного смертного життя?

— Ти відповідаєш питанням на питання!

— Бо навіщо тобі щось знати про мій світ? Я не бачу сенсу тобі щось розповідати, адже твій крихітний мозок не здатний переварити всієї правди яка відбувається навколо.

— Можливо мій крихітний мозок, як ти виразився, достатньо щоб все усвідомити. Доки я не отримаю відповідей, можеш хоч тисячу разів прикинутись моїм нареченим і розіграти комедію, але цього ти не отримаєш, — Яна прикрила рукою кулон на ланцюжку, спостерігаючи як очі співрозмовника ледь не спалахнули. — Твоя реакція, лиш зайве підтверджує, що тобі дуже це потрібно.

— Що ти хочеш знати? — Владислав здався під натиском Яни.