Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

діти: я майже завжди розповідала про себе все, а вона – майже ніколи й нічого. Я не могла втриматися, щоб не розповісти їй про матір, про статтю, над якою працювала, про труднощі з Деде й Ельзою і навіть про становище коханки-дружини (можна було не вказувати чиєї, адже ім’я Ніно згадувалося рідко, а в решті я звірялася їй в усьому). Натомість Ліла, розповідаючи про себе й батьків, братів і сестру, про Ріно, про занепокоєність щодо Дженнаро, про наших друзів та знайомих, про Енцо, про Мікеле й Марчелло Солар, про наш район, зазвичай відбувалася загальними фразами, не вдаючись до подробиць й ніколи повністю не відкриваючи душу. Було ясно, що для неї я залишалася тією, що колись поїхала геть, а потім повернулася. І незважаючи на повернення, все одно мала інші погляди, жила в Неаполі іншого соціального прошарку, а тому мене не можна було приймати за свою.

45

І справді, я жила подвійним життям. До моєї квартири на Тассо Ніно приводив високоосвічених друзів, які ставилися до мене з повагою, високо оцінювали мою другу книжку, цікавилися думкою щодо їхньої творчості. До пізньої ночі ми з виглядом знавців-експертів жваво обговорювали найвизначніші події суспільного й політичного життя. Дискутували про те, чи існує ще пролетаріат, підтримували лівих соціалістів, критикували комуністів («вони у своїй застиглості гірші за поліціянтів та священників!»), гарячкували, коли мова заходила про управління країною, що дедалі більше виснажувалася. Деякі з них демонстративно вживали наркотики, іронічно відгукувалися про нову хворобу, яку вважали лише продуманою кампанією церкви на чолі з папою Іваном Павлом ІІ проти сексуальної свободи.

Але я не обмежувалася вулицею Тассо. Я багато подорожувала, не хотіла перетворитися на бранку Неаполя. Часто їздила з доньками до Флоренції. П’єтро тривалий час активно займався політикою пліч-о-пліч із батьком і, на відміну від Ніно, який все більше поділяв погляди соціалістів, залишався непохитним комуністом. Я щоразу уважно слухала його, не сперечаючись. Він розхвалював чесність партії, розповідав про труднощі в університеті, тішився визнанням, яке здобула його книжка в наукових колах, особливо в англомовних країнах. Потім я знову вирушала в дорогу. Залишала дітей на нього й Доріану, а сама їхала до Мілана, навідуючись до видавництва, аби боротися з очорненням мого імені, яким активно займалася Аделе. Свекруха, як мені повідомив директор видавництва, коли запросив на вечерю, не гаяла нагоди, щоб наговорити на мене й виставити в очах інших як легковажну й ненадійну особу. Як наслідок, я намагалася привернути увагу кожного, з ким доводилося зустрічатися у видавництві. Жваво й дотепно спілкувалася з усіма, охоче погоджувалася на будь-які пропозиції прес-служби, запевняла директора, що майже завершила нову книжку, а сама навіть не розпочинала над нею роботу. Потім знову вирушала в дорогу, забирала дітей і поверталася до Неаполя, призвичаюючись до хаотичного руху на дорогах, використання особистих зв’язків, щоб отримати те, що мені і так належало, безкінечних сварливих черг, тяжких зусиль у здобутті поваги до себе, постійної тривоги під час відвідування з матір’ю лікарень і лабораторій. Тож у квартирі на Тассо, як і в будь-якому іншому місці Італії, я почувалася впевненою в собі поважною синьйорою, а от у Неаполі, особливо в нашому районі, від моєї вишуканості не лишалося й сліду. Про мою другу книжку тут навіть не чули, а коли хтось грубо до мене звертався, я казилася, переходячи на діалект і вдаючись до найбруднішої лайки.

Єдине, що, на мій погляд, пов’язувало Південь і Північ, – це кровопролиття. Усе частіше говорили про вбивства у Венето, Ломбардії, Емілії, Лаціо, Кампанії. Часом, гортаючи ранкову газету, я думала, що наш район – найспокійніше місце в усій Італії. Звичайно, то була неправда: у районі насильства вистачало, як і раніше. Чоловіки билися між собою, лупцювали жінок, часом когось убивали через темні справи. Інколи навіть серед рідних і близьких спалахували пристрасті, і розмови набували погрозливого тону. Я поводилася обережно. До мене зверталися привітно, як до бажаного гостя, який тримається осторонь і в справи якого краще не пхати носа. Я справді почувалася сторонньою спостерігачкою, яка не володіє всією інформацією. Мені постійно здавалося, що Кармен чи Енцо відомо значно більше, ніж мені, що Ліла ділиться з ними таємницями, про які мені не розповідає.

Якось я була разом із доньками в офісі «Basic Sight» – то були три кімнатки, вікна яких виходили на нашу початкову школу, – і Кармен, знаючи, що я тут, забігла привітатися. Я згадала про Пасквале, більше із симпатії, із почуття колишньої дружби, хоча в душі давно вважала його відчайдушним бандитом, що порушував закон. Я хотіла запитати, чи є якісь новини, але при згадці про нього Кармен і Ліла спохмурніли й напружилися, ніби я сказала щось недоречне. Але не змінили тему. Навпаки, Кармен поділилася своїми тривогами. Та все ж здалося, що вони чомусь вирішили, що про деякі речі мені краще не говорити.

Двічі чи тричі я випадково наштовхувалася на Антоніо. Одного разу він був із Лілою, а другого – з Лілою, Кармен та Енцо. Мене вразило, як знову зміцніла їхня дружба, і чимало здивувало, що він, вірний пес Солар, змінив хазяїв і подався на службу до Ліли й Енцо. Звичайно, ми знали одне одного з дитинства, але я була впевнена, що тут ідеться не лише про давню дружбу. Ця четвірка, побачивши мене, повелася так, ніби вони зустрілися випадково, хоч було ясно, що то неправда. Їхня поведінка свідчила, що вони мали спільну таємницю, якою не хотіли ділитися зі мною. Це стосувалося Пасквале? Чи їхньої фірми? Чи Солар? Я не знаю. Єдине, що Антоніо неуважно сказав мені під час однієї з тих зустрічей: «Ти така гарна з животом!» Принаймні це єдине, що я пригадую.

Мені не довіряли? Не думаю. Інколи здавалося, що саме через той імідж порядної жінки я втратила – особливо в Лілиних очах – здатність розуміти певні речі, а тому вона хотіла захистити мене від вчинків, на які я могла зважитися, не знаючи фактів.

46

Щось було не так. У мене виникало відчуття невизначеності, я відчувала це й тоді, коли все виглядало ясним і здавалося однією з дитячих забав Ліли: інсценувати певні ситуації, у яких насправді ховається щось інше.

Одного ранку, знову таки в офісі «Basic Sight», я перекинулася кількома словами з Ріно, якого не бачила багато років. Він схуд, змарнів, очі горіли нервовим блиском. Він привітався якось неприродно радісно й облапав мене, ніби гумову ляльку. Говорив без упину про обчислювальні машини, про неймовірні грошові обороти, якими йому доводилося займатися. Потім несподівано його настрій змінився. Йому ніби перехопило подих: він почав стиха, без видимих причин наговорювати на сестру.