Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Я постукала, увійшла. Запитала обережно, чи її брат добре почувається. Вона роздратовано скривилася й відповіла: «Ти ж знаєш, яка в нього вдача!» Я кивнула, згадала про Елізу і пробурмотіла, що з братами і сестрами не завжди все гладко. Тут мені спали на думку Пеппе з Джанні, і я випалила, що мати хвилювалася за них, хотіла витягти з-під влади Марчелло Солари, а тому попросила мене запитати, чи не могла б вона підшукати їм у себе якусь роботу. Почувши оте «витягти з-під влади Марчелло Солари» та «підшукати їм якусь роботу», Ліла примружилась, ніби намагалася збагнути, чи я сама розуміла зміст сказаного. І вирішивши про себе, що розуміла я небагато, різко промовила:

– Я ніяк не можу тримати їх у себе, Лену! Досить уже одного Ріно! Не кажучи про небезпеку для Дженнаро.

Я замовкла, не знаючи, що відповісти. Дженнаро, мої брати, її брат, Марчелло Солара… Спробувала розпитати, але Ліла перевела розмову на інше.

Так само вона мовчала і змінювала тему, коли мова заходила про Альфонсо. Він уже давно працював на Лілу й Енцо, і зовсім не так, як Ріно, який швендявся туди-сюди без діла. Альфонсо справді здобув нову професію, його посилали на підприємства для збору даних. Але стосунки між Альфонсо й Лілою відразу здалися мені значно тіснішими, аніж звичайні робочі відносини. Тут не йшлося про особливе захоплення-відторгнення, у якому колись давно зізнався мені Альфонсо, тепер це було щось більше. З його боку – якась незвичайна потреба ані на мить не втрачати її з поля зору. Неймовірний зв’язок, що, здавалося, передавався невидимим потоком від неї до нього, під дією якого він змінювався. Я швидко переконалася в тому, що закриття крамниці на площі Мартірі і звільнення Альфонсо були якось пов’язані з тим потоком. Але коли я намагалася розпитати (що сталося з Мікеле, як їй вдалося уникнути його впливу, чому він звільнив Альфонсо?), Ліла тільки сміялася й відповідала:

– А що тут казати?! Мікеле сам не знає, чого хоче: то відчиняє, то зачиняє, то запускає, то розганяє, а потім казиться на інших!

Та в її сміхові не було кепкування, радості чи задоволення. Той сміх служив прикриттям, аби я припинила розпитувати. Якось ми вирішили піти по крамницях на вулиці Мілле, а оскільки той район упродовж багатьох років був рідним для Альфонсо, він охоче запропонував нам допомогу, заявивши, що його друг тримає там крамницю якраз на наші смаки. Його гомосексуалізм уже ні для кого не був таємницею. Альфонсо і надалі жив із Марізою, але Кармен запевнила мене, що їхні діти насправді від Мікеле, а ще шепнула похапцем: «А зараз Маріза – коханка Стефано! Так, саме Стефано: брата Альфонсо і колишнього чоловіка Ліли! Це нова чутка, про яку в нас шепочуться».

І додала захоплено:

– Але Альфонсо чхати хотів на всі ті плітки. Вони з дружиною вже давно живуть кожен сам по собі і не заважають одне одному.

Тому я не здивувалася, що його друг-комерсант виявився голубим, як його жартома назвав сам Альфонсо під час знайомства. Мене більше здивувала поведінка Ліли, та гра, до якої вона спонукала його згодом.

Ми приміряли одяг для вагітних. Виходили з кабінок, крутилися перед дзеркалом, а Альфонсо з другом розхвалювали нас і радили, що краще. Загалом атмосфера була досить приємною. Несподівано Ліла почала капризувати й хмуритися. Вона собі не подобалася, проводила рукою по округленому животу й казала Альфонсо: «Що ти таке верзеш! Не треба радити мені абищо! Ти б сам таке одягнув, оцього кольору?!»

Я підсвідомо відчула, що розпочалася звична Лілина гра у видиме й приховане. Врешті Ліла вхопила гарну темну сукню й звернулася до колишнього дівера так, ніби дзеркало в крамниці розбилося:

– Ану, покажи, як мені в ньому!

Вона промовила ту безглузду фразу таким тоном, наче в ній не було нічого дивного. Альфонсо не змусив себе умовляти, підхопив сукню і зачинився в кабінці на кілька довгих хвилин.

Я продовжувала приміряти одяг. Ліла поглядала на мене байдуже, а хазяїн крамниці обсипав компліментами щоразу, коли я виходила в іншому наряді. Сама я напружено чекала повернення Альфонсо. А коли він нарешті вийшов, то аж рота роззявила. Мій колишній сусід по парті з розпущеним волоссям і у вишуканій сукні здавався викапаною копією Ліли. Його бажання наслідувати її в усьому, яке я помітила раніше, несподіваним чином проявилося. Тієї миті він був гарнішим (чи гарнішою) за Лілу – такий собі чоловік-жінка, про якого я писала у своїй книжці, – готовий чи готова рушити до храму Монтеверджине поклонятися Чорній Мадонні.

Він несміливо запитав у Ліли: «Такою ти собі подобаєшся?» На що хазяїн крамниці радісно заплескав у долоні і захопливо підморгнув: «Я знаю, кому ти сподобаєшся! Справжня красуня!» Самі натяки. Справи, про які вони знали, а я – ні. Ліла хитро посміхнулася і пробурмотіла: «Я хочу тобі її подарувати». І все. Альфонсо радісно закивав, але на цьому обговорення закінчилося, ніби Ліла без слів наказала їм двом: досить. Вочевидь, я достатньо побачила й почула.

47

Ота її здатність уміло варіювати від видимого до прихованого особливо неприємно мене вразила – лише одного разу! – під час нашого візиту до гінекологині, коли справи пішли кепсько. Був листопад, але в місті стояла така спека, ніби літо ще не закінчилося. Лілі стало зле вже в дорозі, ми зайшли на хвилинку до кафе, а потім стривожені рушили до лікарки. Ліла не без самоіронії пояснила, що дитина в животі вже виросла, почала швигати, крутитися, непокоїла її і виснажувала. Лікарка послухала й заспокоїла її словами: «Народиться таке ж непосидюче, як і мама! Жваве і з фантазіями!» Отже, усе добре, немає причин непокоїтися. Але перед тим як попрощатися, я вирішила таки перепитати:

– То ви впевнені, що все гаразд?

– Авжеж!

– Тоді що зі мною не так? – запитала Ліла.

– Нічого пов’язаного з вагітністю.

– А з чим воно пов’язане?

– Із тим, що у вас в голові.

– А звідки вам знати, що у мене в голові?

– Мені багато чого розповів ваш друг Ніно.

Ніно? Друг? Мовчання.

Коли ми вийшли від лікарки, мені довелося докласти чимало зусиль, аби переконати Лілу не змінювати гінеколога. Перш ніж піти, Ліла видала суворим тоном: «Твій коханець – ніякий мені не друг! Але здається, що й тобі він теж не друг!»

Отак вона знову ранила мені душу, нагадавши про найбільшу мою проблему: ненадійність Ніно. Раніше Ліла вже довела, що знала про Ніно