Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

йому найстрашніших хвороб та найогиднішої смерті, то змінила співрозмовницю й зверталася лише до Ліли. Мене дуже вразило, як Джильйола говорила: ніби Ліла справді могла здійснити все те зло, якого вона бажала колишньому чоловікові, вона вважала її спільницею. «Правильно вчинила, що змусила сповна заплатити тобі за роботу, а потім покинула! – приказувала вона. – А якщо надурила – то ще краще! Щаслива, що вмієш поводитися так, як він на те заслуговує! Хай захлинеться кров’ю від натуги! Він ніяк не може змиритися з твоєю байдужістю, із тим, що ти живеш краще, коли його не бачиш. Молодець! Молодець! Хай він геть із глузду з’їде! Хай помре проклятим!»

Тут вона зітхнула, вдаючи, що заспокоїлася. Пригадала про наші вагітності, попросила погладити животи. Поклала мені широку руку на самий низ живота, запитала, на якому я місяці. А коли я відповіла, що на четвертому, вигукнула: «Отакої! Уже на четвертому!» А от Лілі несподівано зверхньо сказала: «Є жінки, які ніяк не можуть народити. Їм би вік ходити і тримати дітей всередині! Ти одна з них!» Дарма ми нагадували їй, що в нас однаковий термін, що обом народжувати в січні наступного року. Вона хитала головою, примовляючи Лілі: «А я думала, що ти вже розродилася!» І додала несподівано:

– Що частіше Мікеле бачить тебе з цим животом, то більше мучиться. А тому не поспішай народжувати! Ти знаєш, що робити: помозоль йому очі, хай побіситься!

Потім заявила, що в неї купа важливих справ, але все одно двічі чи тричі повторила, що нам слід частіше зустрічатися («Треба відродити нашу дружбу! Ой, як же було гарно! Треба було нам чхати на всіх виродків-чоловіків і дбати лише про себе!»). Вона навіть не кивнула дівчаткам, які вже гралися надворі, і пішла собі, перекинувшись на прощання кількома непристойними фразами з офіціантом.

– От дурепа! – промовила Ліла похмуро. – Що не так із моїм животом?

– Нічого.

– А зі мною?

– Нічого, не хвилюйся.

44

Справді, нічого такого з Лілою не було. Принаймні нічого нового. Вона залишалася тією самою неспокійною особою з неймовірною привабливістю й силою, що робила її особливою. Усе, що з нею відбувалося, – добре чи погане (як вона переносила вагітність, що вчинила Мікеле, як підім’яла його під себе, як завойовувала авторитет у районі), – і надалі було значно насиченішим, ніж події в нашому житті, і тому здавалося, що її час тече повільніше. Ми стали більше зустрічатися, зокрема тому, що через хворобу матері я частіше бувала в районі. Але з іншим розподілом сил. Можливо, через мою популярність, а можливо, через усі ті негаразди, з якими я стикалася в особистому житті, я почувалася досвідченішою за Лілу. Це надавало мені впевненості, і я була готова знову впустити її у своє життя, сприймаючи її чари без зайвих страждань.

У ті місяці мені доводилося бігати туди-сюди як ошпареній, і дні пролітали як мить. Попри все я почувалася повною сил навіть тоді, коли доводилося везти матір з одного кінця міста в інший на обстеження. Якщо не знала, на кого залишити дітей, зверталася до Кармен, інколи навіть до Альфонсо, який час від часу мені телефонував і пропонував допомогу. Звичайно, найбільше я довіряла Лілі, до того ж Деде з Ельзою залишалися з нею охочіше, але в неї завжди було роботи по горло, та й вагітність давалася нелегко. Із плином часу наші животи все більше відрізнялися. У мене він став великий і широкий, здавалося, що він росте в ширину, а не вперед. А в неї животик був маленький, зовсім не виступав із-за вузьких стегон і випинався вперед, як м’яч, що ось-ось викотиться з тазу.

Ніно, як тільки дізнався про вагітність, відвів мене до гінекологині, дружини його колеги. А оскільки та лікарка мені дуже сподобалася – досвідчена, привітна, нічого спільного з пихатими і грубими лікарями Флоренції! – я із захватом розповіла про неї Лілі, переконавши сходити до неї на консультацію хоча б раз. Відтоді ми ходили до неї разом, домовлялися, щоб нам призначили консультацію в один день і час. Коли оглядали мене, Ліла сиділа собі тихенько у куточку, а коли наставала її черга, я тримала її за руку, бо лікарі й досі наганяли на неї страх. Але особливо приємними були миті в залі очікування. На той короткий час я відганяла від себе думки про хворобу матері, і ми з Лілою знову перетворювалися на юних дівчат. Нам так подобалося сидіти поруч: я – білява, вона – темноволоса; я – спокійна, вона – стривожена; я – весела, вона – похмура; ми – такі різні й однакові, такі далекі від решти вагітних, з яких ми нишком посміювалися!

То були рідкісні хвилини веселощів. Одного разу при думці про малесеньких істот, що росли в наших тілах, я несподівано пригадала, як ми з Лілою колись сиділи так само близенько, як оце в залі очікування, і гралися з ляльками. Мою звали Тіна, а її – Ну. Вона кинула Тіну до темного підвалу, а я у відповідь зробила так само з Ну. «Пам’ятаєш?» – запитала я в неї. Вона якось непевно посміхнулася: було ясно, що напружувала пам’ять, аби хоч щось пригадати. Я почала весело шепотіти їй на вухо про те, як ми, переборюючи страх, набралися сміливості й піднялися сходами до Акілле Карраччі, батька її майбутнього чоловіка, щоб звинуватити його у крадіжці наших ляльок. Ліла теж розвеселилася. Ми реготали, як дурні, заважаючи решті пацієнток, що поводилися більш виховано.

Ми притихли лише тоді, коли нас покликала медсестра: «Черулло й Ґреко!» Ми обидві назвалися дівочими прізвищами. Медсестра, привітна огрядна молодиця, щоразу підморгувала Лілі й заявляла, доторкнувшись до її живота: «Тут точно хлопчик!» А мені казала: «Тут дівчинка». Потім проводила нас до лікарки, а я дорогою шепотіла Лілі: «У мене й так уже дві дівчинки. Якщо справді народиш хлопця, віддаси мені?» А вона мені відповідала: «Авжеж, обміняємося, чому б ні!»

Лікарка завжди казала, що в нас усе добре, ніяких ускладнень, результати аналізів відмінні. Ба більше: оскільки вона особливо уважно слідкувала за нашою вагою – Ліла і надалі залишалася худою, а я повнішала, – то щоразу заявляла, що в Ліли справи кращі, ніж у мене. Хай там як, але незважаючи на купу проблем, яких у нас обох вистачало, ми майже завжди тішилися, що у тридцятишестирічному віці, попри різницю в соціальному статусі й умовах життя, змогли відродити колишню дружбу.

Та коли я поверталася у квартиру на Тассо, а Ліла поспішала до району, та відстань, що пролягала між нами, ще більше підкреслювала нашу відмінність. Без сумніву, нові дружні стосунки були щирими і справжніми. Нам подобалося бути разом, це полегшувало життя обом. Але ніде правди