Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хочу забути те, що робила там, нагорі.
Прикриваю очі від застиглих сліз.
Який сором! Наче шльондра вішалась на нього.
Так би й дала собі гарного стусана.
Давид сідає в автомобіль, запускаючи холодне повітря і запах свого парфуму, від якого зараз я просто морщуся.
І тільки тепер до мене доходить.
Я ж сюди приїхала з Ярославом.
Де він, чорт забирай?!
Мигцем дивлюсь на чоловіка, який виїжджає з двору. Хочу спитати, де подівся його брат, але не маю сил із ним зараз говорити. Не витримаю, якщо подивиться на мене. А плакати потрібно вдома, в подушку, щоб ніхто не бачив.
Так мені сказав тато, ще коли я у школі вчилася.
Був у мене період у першому класі. Однокласник весь час мене дражнив, тому що як тільки наставала весна, на обличчі у мене з'являлися веснянки. Зовсім трішки помітні. І літом вже зникали.
Але цей малий гівнюк всі три місяці не давав мені спокою.
Зараз я не вважаю, що він мене ображав, а тоді, маленькій дівчинці, яку весь час дражнить хлопець, який їй подобається, ой як було прикро.
Тільки-но я вибігала зі школи й опинялася в автомобілі батька, починала плакати.
Тато, звісно, заспокоював, але ніколи не шкодував. І не заступався. Хоча я просила піти до школи, поговорити з вчителькою чи з тим хлопчиком. Але він не йшов.
Одного дня я знову розплакалась після занять, батько просто сидів і мовчав. Коли ж ми приїхали додому, він піднявся зі мною у кімнату і сказав:
— Сашо, ти сильна дівчинка і виростеш впевненою у собі жінкою. Ти повинна навчитися вирішувати конфлікти самостійно. А якщо іншим разом захочеш поплакати, цього не повинен бачити ніхто. Навіть я. Для цього є подушка…”
Він вийшов з кімнати, а я після цього дня більше не плакала. Коли мене хтось бачить...
І зараз не збираюся.
Вулиці міста порожні. Автомобіль Давида мчить, наближаючи мене до місця призначення. А я сиджу, наче на голках, втискаючись у крісло, щоб бути якомога далі від чоловіка.
Я злюсь на нього, а ще моє бажання нікуди не зникло і тіло тремтить.
Ось вже й наша вулиця. Ще кілька будинків.
У горлі стоїть клубок, а на грудях наче лежить камінь.
Так боляче.
Боляче від того, як він відкинув мене… знехтував мною...
Я ж, дурна, думала, що між нами є почуття. Я закохалася і підпустила його так близько, як нікого...
Ідіотка.
Давид зупиняється за кілька метрів від мого дому, і я відразу відчиняю двері.
— Сашо, я…
Але я не слухаю.
Не хочу.
Не зараз.
Вистрибую і біжу до воріт. Швидко зачиняю за собою хвіртку і впираюся у неї спиною.
По щоках біжать сльози.
Стираю їх тильною стороною руки та роздивляюся двір.
Автомобіль тата на місці. Отже, він вдома.
Заходжу тихо, через кухню. Знімаю куртку і кидаю на стілець у кутку, а потім наливаю собі води.
Таке відчуття, що мені немає чим дихати.
— Сашенько, — чую позаду голос Марії.
Жінка з тривогою підходить до мене і роздивляється мої очі. Я впевнена, що вони червоні.
— Щось сталося? Він образив тебе? — її погляд стає суворим.
— Все добре, Маріє. Все добре. Просто мої фантазії розвіялися...
— Люба, якщо тобі потрібно поговорити...
Просто хитаю головою у відповідь. Зараз я точно не хочу говорити.
— Тато? — питаю перед тим, як покинути кухню.
— Не повертався.
— Я бачила машину.
— Дмитро Олександрович приїхав сам.
— Добраніч, Маріє.
Підіймаюся до себе і завалююсь на ліжко.
Обличчя ховаю в подушку, яка за кілька секунд стає мокрою.
Зате дихати легше.
Образа залишилася, але вже не душить.
Відчуваю під животом щось тверде і витягую телефон.
На екрані висвітлюється двадцять сім пропущених від Давида.
На секунду зависаю.
Чого це він?
Що взагалі відбулося у тому домі?
Чому я не пам'ятаю більш ніж половину вечора?
Тобто, ночі.
На годиннику майже третя.
Це все виглядає якось не нормально. І в мене купа питань.
На які я знаю, хто мені відповість.
Сьогодні ж...
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. АнонімноУвага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В моїх думках , Ясміна Лав», після закриття браузера.