Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Просто підповзає до ліжка. І кладе на край солідний стос одягу. Потім випростується. І завмирає. Дивлячись в одну точку, десь у мене над головою.

Так минає, мабуть, хвилина. Наг навіть не думає ворушитись. А я все більше отетеріваю з того, що відбувається.

Він так там і буде... стояти? Чого він взагалі чекає?

− Чотжаре, залиш мене, будь ласка, одну, − наважуюсь я подати голос.

І тут він, на моє повне ошелешення, байдуже киває і повзе геть.

Що це зараз було? Він мене послухався? Чому? Через клятву?

Не втрачаючи більше жодної секунди кидаюся до одягу. І з величезною радістю виявляю серед принесених змієм речей сріблястий халат, вишитий чорними візерунками. За кроєм схожий на ті, що я бачила на своїх господарях, тільки мого розміру. Начебто така дрібниця, а я від задоволення готова в долоні плескати. Можна завернутися в нього зараз і взяти одяг з собою в очисний відсік, щоб не кутатися в простирадла й ковдри. І вже тим паче не ходити більше голою.

Так я і роблю. І незабаром, уже одягнена в халат, з оберемком одягу під пахвою, але досі босоніж, шльопаю в очисний відсік займатися ранковою гігієною.

І мало не спотикаюся, виявляючи, що Чотжар не покинув апартаменти, а лише спальню. І тепер похмурою статуєю стирчить біля однієї зі стін у великій «вітальні». І знову нуль реакції на мене. І відсутній погляд в одну точку. Моторошно це якось. Аж мурашки по шкірі.

Що з ним? Він наче зомбі якийсь. Або робот...

Я навіть завмираю, тривожно розглядаючи нерухомого нага. І тут він повільно повертає до мене голову, нагороджуючи байдужим порожнім поглядом.

Здригнувшись, поспішно відводжу очі й майже бігом прямую в очисний відсік. Але навіть там відчуваю, як мене морозить від цього його погляду. А ще згадуються слова Са-оіра. Про те, що смертна кара милосердніша, ніж може бути покарання рі-одо. Невже й із Чотжаром так?

Що ця присяга з ним зробила? Чому він настільки байдужий до всього?

І чому мені настільки його шкода попри все?

Привівши себе до ладу, виявляю, що замість уже звичних туніки зі штанами, мені сьогодні виділили тонкі сірі лосини й чорну сукню максі, з широкою спідницею, що вільно струмує навколо ніг. І про «гребінець» Чотжар не забув. Правда, мені далеко не відразу вдається розуміти, як ним користуватися. Але кликати його на допомогу не хочу, тому після довгих мук та різних маніпуляцій все-таки вгадую, як треба провести пальцем, щоб включити цю штуку.

А далі все просто. Розчесавши свою сплутану гриву до ідеально гладкого стану, заплітаю волосся у просту косу. І, не довго думаючи, скріплюю її тонким пояском від халата, більше схожим на широку шовкову стрічку.

Так і виходжу в «вітальню», вже відчуваючи аромат їжі.

І ось тут Чотжар, що господарює біля столу, раптово звертає на мене пильну увагу. Ошелешено подивившись на мою голову, він спочатку здивовано хмуриться. А потім його обличчя спотворюється у вже звичній гнівній гримасі. Поставивши на стіл тарілку, яку він тримав до цього, змій блискавично прямує до мене. З таким грізним виглядом, що можна стати заїкою.

Злякано задкуючи від хвостатого психа, я навіть не помічаю, як починають роз'їжджатися двері ліфта.

А Чотжар майже розмитим стрімким рухом опиняється позаду мене і різко висмикує з мого волосся стрічку. І миттю розплітає недбалу косу. Після чого, зібгавши стрічку в кулаці, різко випрямляється, завмерши за моїм плечем.

І тільки тепер я бачу Са-оіра, що виходить із ліфта. І підозріло дивиться на нас двох.