Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

— Полегшало? — поцікавився я.

— Так…

Власне, покращення було видно і неозброєним оком. Сірість шкіри поступово змінювалася на природне буре забарвлення.

— Чому допомогли?

Цим питанням молодий троль одразу відмів усі підозри щодо IQ. Він у нього таки був. Мені залишалося визначити рівень.

— Тому, що допомогти герою, честь для кожного воїна...

Тичок ліктем у сонячне сплетіння перервав зовсім недоречне хихикання Ярополка в кашель.

— Герою?.. — виявив інтерес юний троль.

— А як ще назвати того, хто страшного лісового сікача вбив навіть не голими руками, а взагалі задом!

Кашель старости перейшов у протяжний стогін.

— Так… я на нього впав… — трохи подумавши, підтвердив велетень. Ще трохи подумав та уточнив. — З дерева ...

— А чи не можна почути всю цю героїчну історію докладніше? — продовжував заливатись я соловеєм, водночас вирішуючи: притримати планку розумового коефіцієнта троля на сьомому десятку, чи ще знизити? — Такий подвиг гідний оспівування. Он, мій товаришу, вже й музику складає.

Звуки, що видавав Титич, в принципі, більше нагадували рев і гикання здихаючого віслюка, але звідки мені знати: які музичні смаки у печерних велетнів? І цілком можливо, не помилився. Троль, зовсім по-людськи, почухав потилицю, а потім почав розповідати.

— Я хотів ім'я… Знайти…

«По досягненні шлюбного віку, троль має заслужити собі ім'я. Інакше жодна... тролиха не зверне на нього уваги. Тролі іменами не користуються, за рідкісними винятками, але мати його належить, якщо хочеш вважатися дорослим».

— Щоб гарно… Як у моїх дядечків… Вбивця Сірого Ведмедя… Той, що задовольнив п’ятьох… Той, що цілого лося з'їв… Я подумав…

Ось як? Отже, все-таки «сімдесят» балів. Якщо він, хоч трохи знайомий з розумовим процесом, то шанси у хлопця на пристойне майбутнє, під моїм чуйним керівництвом, є.

— А щоб отримати ім'я… Треба теж… Когось…

— Задовольнити… — просипів позаду староста, набувши обличчям кольору стиглого борщового буряка. — Владе, заради Творця та всіх його помічників, припини це… Я зараз здохну від сміху. Дай хоч дух перевести.

— Іди, водички попий, веселун ти наш. Або заячої капусти пожуй. Кажуть, кисле від «смішинки» допомагає. Заодно ще грибочків страждальцеві принеси. Здоров'я підкріпити. Бачиш, зовсім охляв наш… герой.

Староста послухався. Схоже, й справді, нестерпно стало. І з чого це? Темний народ. А нам ще з дитячих років кіт Базиліо у дуеті з лисицею Алісою чітко пояснили, що «на дурня не потрібен ніж, йому трохи підспіваєш — і роби з ним, що хочеш!» То чому не використовувати в особистих цілях передовий досвід не тільки попередніх поколінь, але навіть казкових героїв?

— Став ім'я обирати… — троль реально засмутився від спогадів. — Важко… Вже всякі є… Навіть Вбивця мишей… Довго думав… — він показав мені вказівний палець. Посопів і додав до нього середній… — Захотів їсти… Думати й полювати разом важко… Перестав думати… Вирішив дупло диких бджіл знайти… Меду поїсти… Знайшов… Але високо, не дістати… Походив довкола… І згадав… Ні в кого немає імені. Той, що заліз на дерево!

Коефіцієнт інтелекту у пацієнта стрімко рушив угору, як стовпчик термометра, який вийняли з-під пахви і сунули в склянку з гарячим чаєм. Глянь, до чого додумався хлопець!.. А й справді, нікому не доводилося чути про тролів, що лазять по деревах. Як і про слонів, і носорогів, до речі… Це навіть мої духи підтвердили… Ну, ну?

— Поліз... Там низькі гілки... Товсті... Витримали... Я на одну заліз... Потім, ще на одну... Сиджу, думаю...

От дає, мислитель! Навіть я так часто не думаю. Зараза… якщо тролі такі розумні, то що ж вони строєм не ходять?

— Скільки треба… Для імені… Вже вистачить, чи ще на одну піднятися… Важко вирішити… Втомився думати… Заснув…

— На, хлопче, пожуй ще, — повернувся Ярополк, принісши нанизані на гілку гриби.

На цей раз троль не став відмовлятися від частування. Видно, зовсім зголоднів, бідолаха.

— Владе, давай я сам тобі розповім, як далі було, — запропонував Титич, користуючись моментом. — А то ми тут до зимового сонцестояння стирчати будемо. Глянь, незабаром вечір…

— Добре, — погодився я, згадавши про ще один, призначений на сьогодні захід. З гоблінами.

— Значить, так… Наш хлопець, втомившись від тяжких роздумів, міцно заснув. Загалом, як тролю і належить. А поки він підіймався на дуб… Ти, взагалі, уявляєш собі це?

Я ще раз оцінив триметрову тушу велетня, яка важила, згідно з отриманою довідкою, понад шість центнерів, і кивнув.

— Ось… Одним словом, натрусив він жолудів краще за будь-яку бурю. На них і набігла череда свиней. Ну, а далі все просто, як борщ. Гілка не витримала його ваги. Троль звалився вниз і випадково потрапив прямо на кабана, що сполошився від тріску і підняв рило.

— Ні… — похитав головою велетень. — Я вже не спав... Хотів ще вище... Та й зламалася.

— Допустимо, — відмахнувся староста. — Суть від цього не змінюється. Але чому ти, хлопче, не повернувся додому? Рана дрібна ... Давно б загоїлася вже. Ти ж ледь не помер від нагноєння. Якби ми не приспіли — і до ранку не дожив би. Правду кажу.