Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

— Як же це ви добре сказали, — раптом значно голосніше заговорила Лідія Інокентівна (схоже, розмову закінчено), — закон — не дишло, не повертай… Ой, забула. Скажіть іще раз, щоб я запомнила.

— Закон — не дишло, Лідіє Інокентівно, але можна й повернути, щоби чого не вийшло, — відповів чоловік.

Ну, ви поняли: я його зразу і впізнав. І в мене просто ноги підкосились. У мене голова закрутилася, та так сильно, що я аж злякався, що можу її потірять. Що ж мені тепер робити? Навіть із Петровичем щось обговорювати пропало желаніє. От же влип — так влип! От ви все знаєте. Це ж усігда так: усі все знають лучче всіх. Ну, і як я тепер можу довести до кінця розслєдуваніє і не потрапити під страшний смертельний удар?

Розділ 7

У батька удар не дуже сильний — ніби якийсь незграбний. А в Інниного батька — дядька Саші — просто смертельний. Дядько Саша підстрибував і, загнувши ложкою праву кисть, бив так, що м’яч, немов із гармати на Місяць, летів просто в ноги тому, в кого його послали. Якщо то була наша мама чи інша жінка, вона зразу вищала, опускалася навпочіпки й затулялася руками, навіть не намагаючись відбити м’яч.

Чоловіки, звичайно, ці смертельні удари намагалися відбивати. Власне, тільки нашому батькові це вдавалося. Та й то найчастіше м’яч летів не туди, куди хотілося. Просто куди попало.

Чому м’яч не схожий на яйце? Чому яйце не кругле? Може, тому, що літати йому не треба? Чому яйце не ідеально овальне? Як пов’язані сни мого малого з тим яйцем, яким мама викатувала грудь, аби подолати його младєнчеське?

Навіть волейбол я не можу подивитися по-людськи. Я вже нічого не можу по-людськи. Тільки про курей і думаю. І ще — про Свєтку. Навіщо це їй: ночами крастися, ризикувати?.. Адже там собаки, господарі, ревміри… І що вона з тими курками робить? Просто віддає матері, щоби було що їсти? А мати що на те? Вона ж не може не розуміти, чим усе це пахне!

Продає? Де? Вона що, не боїться, що її побачать на базарі, як вона торгує? Та навіть якщо це кури не крадені, а зі свого курника! Хто ж піде на таку ганьбу — торгувати на базарі!

Колись ми з бабою Оленою, маминою мамою, поїхали в Донецьк на базар. Ну, ви не знаєте, а в мене мама родом із Донбасу. І для нас із моїм малим найбільше щастя — це на канікули поїхати до неї. Навіть не знаю, чому так. Ну, з одного боку ясно: там багато двоюрідних братів і сестер — різного віку. Є такі, як мій малий, є такі, як я, є старше і значно старше. Валі, наприклад, уже років двадцять, а може, й більше. Вона вже там із якимось Олегом ходить — певно, поженяться. Так мама вичитала з дідового листа.

Якщо трапляється оказія (тобто машина з батькової автороти йде на Донбас), батько домовляється з шофером і той бере нас із моїм малим і везе у Берестки — так називається наше донбаське село. Баба Олена не працює вже — пенсіонерка. Тільки пенсія в неї крихітна, бо вона все життя в колгоспі працювала, а колгоспні пенсії, як ви знаєте, — це навіть не пенсії. Он у нас на вулиці Дмітрієв живе, відставний полковник, так у нього пенсія більша, ніж у мами зарплата. Сидить цілими днями, в шахи грає із сусідами (з дітьми переважно). А грошики — крап-крап!

Мама дуже хоче на пенсію, а батько каже, що на пенсії можна з ума зійти — від неробства. «Якщо людина не працює, вона перетворюється на обізяну», — каже батько. Ну, Дмітрієв на обізяну не дуже схожий. У шахмати грає так, що… Я у нього тільки раз виграв. Та й то тільки тому, що він напередодні день народження святкував. Голова у нього боліла.

От скажіть мені, навіщо люди п’ють горілку? Знають же, що вранці голова болітиме! Навіть я знаю… А п’ють.

Оце батьки зараз у волейбола награються, покупаються — і вечеряти у складчину. А хто ж вечеряє у складчину без горілки? Правда, ми, як були малі, теж складчини влаштовували. Хтось хліба принесе, хтось — рибки, хтось — фруктів якихось — і гуляємо, про політику розмовляємо. Та горілки, звісно, не п’ємо, бо ще ж діти… Тобто дивіться: ми ж знаємо, де що в хаті лежить — правильно? Знайти горілку чи там вино, самогонку — це ж не проблема. І батьки всі на роботі. Пий — не хочу! Але ж не п’ємо!!! Ну, тільки ото як Станкевичі візьмуть пляшку домашнього вина зі собою на поляну… І то по трішки. Бо розуміємо, що нам за те буде — коли батьки побачать нас і порожні пляшки. І не тільки через це. А просто — ну, хто ж таке робитиме, знаючи, що завтра голова болітиме!

І дорослі про це знають. А все одно п’ють! От цього я не можу зрозуміти.

Мене знову занесло, як машину з нітрогліцерином у фільмі «Адские водители». Я ж почав про бабу Олену. Так-от. Одного разу прийшли двоє моїх братів — старших за мене на чотири роки — й сестра, мого віку. Бабуся нам доручила зібрати вишні. Ну, збирати вишні — діло цікаве. По-перше, можна безборонно лазити по деревах. І що вище залізеш, то дужче бабуся тобою задоволена. По-друге, при цьому ж вишні можна кидати не тільки в бідончик, що висить у тебе на шиї, а й до рота… Якби ж то я збагнув тоді, навіщо ми їх збираємо, краще б об’ївся!

Коли ми вже обнесли чотири дерева, коли вже на вишні й дивитися не могли, а руки та ноги в нас трусилися від утоми, бабуся повідомила, що завтра рано їдемо в Донецьк на базар — вишні продавати. Я, щоправда, й тоді нічого не запідозрив. Навіть зрадів, бо Донецьк — велике місто, значно більше за наш город. Та й узагалі я подорожувати люблю. А ще й у Берестках залишалися ночувати Митька з Валеркою та з Людою! А вони