Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

Баба Олена сказала, що мій малий залишиться в селі, й тут почалося! До такого напору вона не була готова. Він кричав, що пішки піде в Донецьк, якщо його не візьмуть. І що де це таке видано, щоби малу дитину (коли йому потрібно, він себе малою дитиною називає без будь-якого сорому!) залишати саму в селі, коли вся сім’я їде розважатися… Словом, «не довго музика іграла…». Бабуся здалась.

І теж, як з’ясувалося, даремно. Бо він нам наступного дня влаштував! Але то вже було потім — у Донецьку. А спочатку, о шостій ранку, ми повинні були доперти відра з вишнями до поїзда… І не просто доперти, а дуже швидко, бо поїзд не чекатиме, — він на нашому переїзді стоїть усього дві хвилини.

Відра нібито й не такі важкі — що я, відра води ніколи не носив од криниці? Навіть два доводилося носити. Проте від криниці до хати зовсім не така відстань, як від бабиної хати до переїзду. Я тільки дивився, як миготять бабині п’яти попереду, як непорушно пливуть обабіч неї її відра, як не відстають від неї Валєрка з Митькою, і нічого не міг зробити з тим, що я відстаю від них і відстаю. Навіть Люда йшла швидше за мене. Утім, вона й відра мала менші. Але ж вона дівчинка! Поруч зі мною дріботів мій малий із двома бідончиками (а йому ж тоді було тільки шість років!). Якби нас побачила мама, ніколи б ми більше не потрапили на Донбас!

Коли ми впхались у вагон, я зрозумів, що вже не зможу підняти нічого важкого: руки не слухалися, навіть триматися за поручень було боляче. Якась тітонька зразу ж посадила мого малого, посунувшись і мало не задавивши невеличкого чоловічка в картузі.

Потім іще якийсь хлопець підвівся й посадив на своє місце бабу Олену. Бабуся все гримала на Люду, щоб вона сіла їй на коліна, та Люда відмовилася. Так і їхали цілу годину навстоячки, якось прилаштувавши ноги поміж відрами, замотаними в ганчірки. Ну, то, може, найприємніша частина подорожі була.

Що ближче ми під’їжджали до донецького вокзалу, то нижче падав мій настрій. Боліли кисті рук і плечі. Звісно, я нікому не міг поскаржитися. На що? На те, що я такий хирлявий?

Коли вже поїзд почав зупинятись і народ заворушився й захвилювався, Митя раптом ухопив одне моє відро, а Валєрка — друге. Я мусив узяти їхні відра — такі самі, тільки я ж пам’ятав, куди я свої поставив. І о, диво! Їхні відра виявилися значно легшими за мої! Не те, щоб на крилах, але якось доніс їх до базару. Тут я теж уявляв, що попереду страшні пересування пішки і транспортом, а з’ясувалося, що базар зовсім поруч — просто біля вокзалу.

Й от, коли я вже вирішив, що всі мої біди позаду, баба Олена раптом промовила:

— Треба взяти віси і заплатити за місце. Митя і Валєрка, підете зі мною, бо віси — важкі. Вов, ти тут лишаєшся за старшого, — вона розв’язала ганчірку на одному з відер. — Поки що продавай на баночки. Ось тобі півлітрова баночка — п’ятдесят копійок. Зрозумів?

— Нє, — чесно відповів я.

— Я зрозумів, — ні сіло ні впало втрутився мій малий. — Насипаємо баночку вишень і продаємо за п’ятдесят копійок. А якщо в них немає у шо насипать?

— Осьо газети. Рвіть і робіть кульки, — відповіла бабуся й погладила малого по голові.

Розумієте, коли я казав «нє», я мав на увазі не те, що я її не зрозумів, а те, що я не продаватиму вишень на базарі. А вони всі подумали, що це я такий недоумок! Хирлявий недоумок.

І почалися мої страждання. Я просто шкірою відчував, що кожен, хто до нас підходив, дивився на нас, як на шолудивих собак: із відразою та огидою. Я опустив голову й утупився під прилавок, аби мене не помітили, аби до нас не підходили.

Проте до нас підходили! Тільки мій малий рятував мене від ганьби, — щоправда, дуже по-своєму. Перший дядько звернувся до мене:

— По чьом вишні, парубку?

Я не встиг навіть голови підвести, як мій малий мене врятував:

— По п’ятдесят копійок баночка. Беріть. Законні вишні. Я сам обривав.

— Ух ти! — сказав дядько. — Ну, якщо сам, тоді давай. Давай дві. На руб.

— А ви вмієте кульки робити? — спитав його малий. — Бо я вишні обривати вмію, а кульки робити — ні.

Дядько розсміявся:

— Що ж ти за продавець такий — кульків крутити не вмієш!

Він узяв одну з бабиних газет, відірвав чвертку сторінки і дуже спритно скрутив кульок.

— Зрозумів, як це робиться?

— Зрозумів, — відповів мій малий і насипав йому дві баночки вишень — із горою.

Я згорав од сорому. Звичайно, я був Юрці вдячний, що він мене рятує. Та водночас… Ну, ви розумієте. Мені було соромно і за себе, й — особливо — за нього. Це ж усі думають, що старший брат навчив малого торгувати, а сам тільки гроші рахує. Якби мама це побачила, то на Донбас би ми вже точно ніколи не приїхали.

Не розповідатиму вам про все, що ми робили в Донецьку та що нам там устругнув мій любий братець. Це все я просто до того згадав, щоб ви зрозуміли: я не просто вважаю торгівлю на базарі чимось ганебним. Мені самому довелося це пережити. Бачите, коли бабуся Олена торгує — я в цьому не бачу нічого такого. Зрештою, в неї невеличка пенсія, вона має великий сад, сама   всіх вишень, груш і яблук з’їсти не може, тому доводиться возити врожай до Донецька на базар. Але щоб мене чи когось із моєї школи помітили за прилавком на базарі — ну, це ви й без мене уявляєте. Це ще добре, що баба повезла нас до Донецька, де нас ніхто не знає.

Тобто продавати курей на базарі Свєтка б нізащо не погодилася. Це — ясно. Куди ж тоді вона діває вкрадених курей? Живуть вони з матір’ю вдвох. Стільки курятини з’їсти немислимо. Я, звісно, не знаю, скільки курей вона вкрала, та, судячи з тих чуток, які блукають Варваркою, там повинні бути сотні курей. Ну, не знаю. Вірити всьому, що люди кажуть, не можна, ясна річ, але все-таки…

А може, вона просто така добра? Знає, що хазяї курочок безжалісно поріжуть і з’їдять, тож викрадає їх і відпускає на волю? Цікаво, на яку